«Розбитий глек»
Режисер – Роман Мархолиа
Режисер – Роман Мархолиа
За п’єсою Гайнріха фон Кляйста
****
Інферно або Диявол живе в судах
****
Інферно або Диявол живе в судах
Вдруге Роман Мархоліа ловить мене на гачок інтелектуальної естетики. Після перегляду його постановки «Живого трупа» за твором Толстого свого часу, я знайшла в цій роботі театр думки і символу,почуття і чуттєвості, в центрі якого стоїть людина. Режисер змушує тебе встати поруч із собою, автором та акторами, доплітаючи мереживо смислів і щоразу віднаходячи нові значення. І, коли ти втомлений від щоденного бульварного «лицедійства» , такі роботи дають саме те, що ти так довго шукаєш – мистецтво.
«Розбитий глек» не став винятком. Мархоліа по-чеховськи бавиться з глядачем, вказуючи заздалегідь жанр вистави, як комедію (як і було зазначено автором твору), проте глядач зрозуміє протягом вистави, наскільки тонка ця іронія. З перших хвилин зародження вистави на сцені ти одразу впізнаєш почерк режисера, його естетичну метафізику, яка пронизує як візуальний, так і подієвий рівні. Білі обличчя-маски, гротесковість буденного та пластична архітектура кожного образу… (десь це межує і з манерою робіт Дмитра Богомазова). Домінування чорних, білих та червоних кольорів нагадало мені відомий фільм Роберта Родрігеса «Sin City» (Місто гріхів) з його візуальною стилістикою. І знаєте, я таки отримала своє місто гріхів в цій виставі.
Адам (Остап Ступка – наче відчуває себе в абсолютному комфорті світу, витвореного режисером) повідомить кума-писаря (Олег Стальчук) про свій тривожний сон, і сцену заллє серпанок у білому світлі. І лишається на розсуд глядача вирішувати: далі перед ним розгортається сюжет химерного сну Адама чи реальне судове засідання під його головуванням і наглядом судового радника Вальтера (Олександр Задніпровський). Цьому досить популярному прийому сну, яке стає обрамленням вистави, підкорене наступне існування кожного образу. Це сон і тому в ньому можливо все. Адам – хитрий-лис перед нами буквально з*являється з рудим хвостом, тим самим алюзією «передає вітання» Іванові Франкові ( у якого Кляйст був одним з улюблених письменників) і його «Лису Микиті». Таня Михина, позивачка Марта, своєю експресією запускає маховик суду по розбитому глеку. Засідання в усьому виявляє свою інфернальність, адже навіть Вальтер, що мусить слідкувати за збереженням правових норм в роботі Адама сидить, наче перед входом до величезного склепу, конструкція якого є візуальною домінантою декорацій.
Згодом приходить розуміння, що перед нами нема жодного позитивного образу. Адам – суддя є головним злочинцем позову, з першого погляду фарфорова лялечка Єва (Анжелика Савченко (Anzhelika Savchenko) – насправді зрадниця, і нечестива дівка, чиє специфічне руде волосся-джгути, якими вона лупить свого коханця і жениха, а також виразне шипіння у сварці представляє нам метафоричний образ Медузи Горгона; мати, що з легкістю бажає своїй дочці Єві смерті; заздрісний кум-писар, що лише чекає слушної миті,щоб підсидіти Адама і сісти на його ласу посаду, і навіть ревізор Вальтер в кінці піддається невинній масці спокусниці Єви, що виходить сухою з води. Дмитрий Чернов майстерно витворює жіночий образ Брігітти, яка розплутує цей клубок пороків і довершує стилістичну канву цієї постановки. Окремо завжди в виставах Мархоліа можна говорити про музичне оформлення, а саме живий оркестр, котрий творить класицистичне музичне обрамлення, живе вокальне виконання творів церковного спрямування, і звісно однієї із Страсних пісень (що написана за текстом Иоганна Вейнцера з циклу «Temenos») - «Причастя», яка виконується всіма учасниками процесу німецькою мовою і звучить, як смислова кода вистави.
«Розбитий глек» не став винятком. Мархоліа по-чеховськи бавиться з глядачем, вказуючи заздалегідь жанр вистави, як комедію (як і було зазначено автором твору), проте глядач зрозуміє протягом вистави, наскільки тонка ця іронія. З перших хвилин зародження вистави на сцені ти одразу впізнаєш почерк режисера, його естетичну метафізику, яка пронизує як візуальний, так і подієвий рівні. Білі обличчя-маски, гротесковість буденного та пластична архітектура кожного образу… (десь це межує і з манерою робіт Дмитра Богомазова). Домінування чорних, білих та червоних кольорів нагадало мені відомий фільм Роберта Родрігеса «Sin City» (Місто гріхів) з його візуальною стилістикою. І знаєте, я таки отримала своє місто гріхів в цій виставі.
Адам (Остап Ступка – наче відчуває себе в абсолютному комфорті світу, витвореного режисером) повідомить кума-писаря (Олег Стальчук) про свій тривожний сон, і сцену заллє серпанок у білому світлі. І лишається на розсуд глядача вирішувати: далі перед ним розгортається сюжет химерного сну Адама чи реальне судове засідання під його головуванням і наглядом судового радника Вальтера (Олександр Задніпровський). Цьому досить популярному прийому сну, яке стає обрамленням вистави, підкорене наступне існування кожного образу. Це сон і тому в ньому можливо все. Адам – хитрий-лис перед нами буквально з*являється з рудим хвостом, тим самим алюзією «передає вітання» Іванові Франкові ( у якого Кляйст був одним з улюблених письменників) і його «Лису Микиті». Таня Михина, позивачка Марта, своєю експресією запускає маховик суду по розбитому глеку. Засідання в усьому виявляє свою інфернальність, адже навіть Вальтер, що мусить слідкувати за збереженням правових норм в роботі Адама сидить, наче перед входом до величезного склепу, конструкція якого є візуальною домінантою декорацій.
Згодом приходить розуміння, що перед нами нема жодного позитивного образу. Адам – суддя є головним злочинцем позову, з першого погляду фарфорова лялечка Єва (Анжелика Савченко (Anzhelika Savchenko) – насправді зрадниця, і нечестива дівка, чиє специфічне руде волосся-джгути, якими вона лупить свого коханця і жениха, а також виразне шипіння у сварці представляє нам метафоричний образ Медузи Горгона; мати, що з легкістю бажає своїй дочці Єві смерті; заздрісний кум-писар, що лише чекає слушної миті,щоб підсидіти Адама і сісти на його ласу посаду, і навіть ревізор Вальтер в кінці піддається невинній масці спокусниці Єви, що виходить сухою з води. Дмитрий Чернов майстерно витворює жіночий образ Брігітти, яка розплутує цей клубок пороків і довершує стилістичну канву цієї постановки. Окремо завжди в виставах Мархоліа можна говорити про музичне оформлення, а саме живий оркестр, котрий творить класицистичне музичне обрамлення, живе вокальне виконання творів церковного спрямування, і звісно однієї із Страсних пісень (що написана за текстом Иоганна Вейнцера з циклу «Temenos») - «Причастя», яка виконується всіма учасниками процесу німецькою мовою і звучить, як смислова кода вистави.
Адам чекав на судний день і в буквальному сенсі перед нами постає цей біблійний епілог життя на землі, чоловіки в касках, що навіюють страх силової розправи зметають все з поверхні землі і чистий образ Божої Матері (що протягом всієї вистави була німим свідком подій) з дитиною. В руках її прозорий (!) глек, з якого вона поїть дитину чистим білим молоком… І попри цю надію, на задньому плані демонстративним застереженням височіє гіпертрофована постать судді в кривавій мантії, адже на кожне суддівське крісло знайдеться свій Адам.
Химера? Диватство? Та яка різниця, якщо це лише сон?) Але диявол живе в судах і, на жаль, ЦЕ не сон…
Химера? Диватство? Та яка різниця, якщо це лише сон?) Але диявол живе в судах і, на жаль, ЦЕ не сон…
Окрема вдячність Юрію Андруховичу за блискучий переклад п’єси з німецької мови - просто насолода було слухати його українську, в соковитих зворотах якої, філологічний слух впізнавав авторські підписи письменника та поета Юрія Андруховича.
Якщо підсумувати, вистава Романа Мархоліа «Розбитий глек» - це естетичне інтелектуальне безумство, я впевнена, котре я не розгадала ще до кінця (і це найкраще відчуття мистецького неспокою).
Втомились від звичної тиражованої жуйки? Тоді спробуйте дійсно європейський театр у виставі «Розбитий глек».
Втомились від звичної тиражованої жуйки? Тоді спробуйте дійсно європейський театр у виставі «Розбитий глек».
