"На полі крові" Театр Івана Франка

"На полі крові" або Євангеліє від Юди

Учитель і Зрадник, Втілення любові і Недолюблений в одному відзеркаленні. Леся Українка і Євангеліє від Юди на камерній сцені театру Франка.

Режисер - Юрій Розстальний
Сценографія - Федір Александрович

Юда - Остап Ступка
Прочанин - Мітя Рибалевський

Біблійна тема у творчості Лесі Українки має свій аристократичний смак в контексті мистецьких процесів тогочасної європейської літератури. Біблійний міф - не аксіома для неї, а першооснова осмислення психології людини.
Юда беззаперечний злочинець і зрадник? І чи має його злочин право на виправдання? Яка " ціна крові" Учителя? А може він той, хто найбільше любив Христа?

Вважаєте Леся Українка та режисер дадуть вам чітку відповідь у виставі? Ні. Ви самі її для себе знайдете.

Остап Ступка грає Юду "адвокатськи", якось по-булгаківськи стираючи тонку межу між абсолютним злом і абсолютним добром. Його емоції кидають з крайнощі в крайність : від абсолютного обожнювання Учителя до ненависті і зневіри. Його психологічна дуель з Прочанином - це можливість сповіді, мовлення власної правди , яка може пояснити навіть найбільший біблійний гріх. Юда Ступки самотня маленька слабка людина, яка все життя прагла любові, прихильності Учителя, котрий ніколи не говорив нічого прямо. А Юда потребував того слова. Слова, яке виведе його зі злиднів. Месія? Ні, для нього Він звичайна людина зі слабкостями, що не виправдала його сподівань.

Юда в пастці власних шукань, розчарувань і нерозуміння. Він той, хто від початку приречений на зраду. Він, ніби недолюблена дитина в багатодітній сім'ї. Навіть його невпевнене зізнання в любові до Учителя, він одразу виправляє на жарт, боячись навіть собі в тому зізнатись. То може Юда один з тих, хто якраз найбільше за всіх любив Христа, адже від любові до ненависті...?

За словами Юди, коло учнів - це пастка та пекло заздрості, в якому кожен хотів бути першим поруч з Учителем, а Месія натомість просто той, хто бажав стати на чолі всіх знедолених, не більше. Все мара. І в цих лабетах зрада - це єдине можливість звільнитись для Юди.

Вистава наповнена тонкою символікою: Юда то запалює то гасить періодично свічки (зраджував він по Біблії теж при запалених свічках-знак підтвердження правди), він регулярно протягом всієї вистави нервово миє руки, намагаючись змити з себе цей злочин; він поїть Прочанина водою, виказуючи свою великодушність, яку відзначає подорожній. В пластиці Юди часто відзначається відкрита поза розп’ятого. Хоче дорівнятися до Месії? Хоче зрозуміти чи вважає себе рівним йому? Режисер не даремно в антитезі протиставляє Юду Прочанину: вони однаково відчувають головний біль, доторки Прочанина обпікають Юду. В одній із сцен вони говорять крізь скло столу: віддзеркалення одне одного чи бар’єр, що нікуди між ними не зникає. Режисер доповнює образ Прочанина Лесі глибшою метафізикою, яка являє свою розгадку в кінці вистави за буквальною ширмою подалі від людських очей, але в момент, коли до кінця спадають всі шори. Ось такий ось оксюморон, в котрому Юда має власне внутрішнє пекло - своє «поле крові»…

Ємко, символічно, потужно.

P.S.Проте, я ніколи, напевно, не втомлюсь дивуватись глядачу, а більшою мірою його вибору, де найбанальніша одноденна комедія збирає аншлаг, а подібна інтелектуальна робота випрошує уваги…

«Вогні» Творча майстерня "Сузір'я"

«Вогні»
За твором А.П. Чехова
***
Режисер: Алла Бабенко

У виставі зайняті:
Taras Zhyrko
Олександра Люта
Юрій Чеков
***
«Насколько я понимаю порядок вещей, жизнь состоит только из ужасов, дрязг и пошлостей, мешающихся и чередующихся..."
А.П. Чехов
***
Свого часу Володимир Маяковський зазначив, що театр це не дзеркало, а збільшувальне скло. А чеховський театр натомість - це мікроскоп людських взаємин, де можна розгледіти особливе заломлення світла у вакуумі сердець.
Режисер Алла Бабенко позбувається звичної лінійності твору (філософська суперечка між інженером Ананьєвим і студентом Штенбергом), вона розкладає «Вогні» Чехова в певних рамках слідчого експерименту героїв над своїми власними «Я». Тут відчувається і відголосок А. Толстого з його гострою духовною кризою, що вилилась потім в його творчості, і філософія песимізму Шопенгауера, котра так була популярна в ту епоху в Європі.
Спогад, режисерське слово, акторська пряма мова реальності їх героїв витворюють своє багатоголосся поза часовими рамками, що заливає глядацьку камерну залу монолітом думки і якогось космічного пустельного гулу. І тільки зрідка цей моноліт пробиває молитовний хорал, як щось істинне у філософії «цинічного аморалізму», котрий виростає на людських страхах і песимізмі. Адже що б ми зараз не говорили, як би не діяли, все завершиться цвинтарним холодом.
Проте Анан’єв в певний момент з жахом виявляє, що його дії та вчинки не підконтрольні тверезим роздумам в рамках життя «тут і зараз», його жахає переплетення тваринної прози з піднесеними думками. І таким чином реальність компрометує його філософські переконання, коли він в собі, в столичному франтові, раптом виявляє моральне невігластво перед провінційною дівчиною, чия краса і мужність перемагає його Его. Вона ніжна і рішуча, її лінії рук і жестів видають її внутрішній аристократизм, який руйнує несвідому бравадну впевненість Анан’єва.

Твір у творі, поміщений у сценічну форму, шкіц за шкіцем вибудовує просту думку: будь-яке повчання тільки примножує кількість людських догм, які тільки посилюють моральну глухоту. І тільки в моменти спалахів думок-вогнів, може пролунати рятівний молитовний хорал…

«Сталкери» Молодий театр

Ті, кого за законом нема….
*
«Сталкери»
Режисер: Стас Жирков
За п’єсою Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів»
В ролях:
Баба Пріся – Ірма Вітовська-Ванца
Славка – Виталина Библив (Vitalina Bibliv)
Вовчик – Влад Писаренко (Vlad Pysarenko)
Дільничний - Алексей Нагрудный
*
Чорнобильська зона, 86-річна баба Пріся, її донька Славка, яку кинув чоловік, хворобливий онук Вовчик, примара сучасності та закону дільничний Вася. Бюстик Леніна на столі, згадки про згущонку, як свято та єдине, що зв’язує їх із «зовнішнім» світом - це брехунець на стіні, що транслює улюблену пісню бабці «Земля» Софії Ротару і, часом, моторошні новини із «того» чорного світу. Павло Ар’є разом зі Стасом Жирковим втілили посттехногенну картину зайвих людей, що не вписуються в картину «законного світу».
Хто такі «люди зони»? Примари, експонати чорнобильської кунсткамери, люди поза законом чи вони навпаки більш справжні, ніж ті, що перебувають за цією окресленою межею, ті, хто навіть не мають імен, лише кодово названі «сталкерами».
Баба Пріся як архетип (український і загальнолюдський) втілення мудрості і самої землі, яка темніє під її нігтями. Ірма Вітовська сама земля – вона народжує, вона і вбиває, вона оберігає своє і живе, як там міфічна Мавка, що поєднує в собі мудрість світу і незбагненну силу. Її сарказм і правдивість такі ж гармонійні, як і її спілкування із землею, де навіть мавки до неї говорять. Вона, як ніхто, відчуває цей фантомний біль свого і теперішнього покоління, що втілює в собі Віталіна Біблів, цю «калічну душу». В бабці поєднались ці початок і кінець часів, навіть в її віці закодований цей катастрофічний 1986 рік. Вона ставить крапку на всьому, вбиваючи свого «13 апостола» (під час 2ї світової вона вбила 12 німецьких солдат). Ви не впізнаєте в цій бабці витонченої Ірми і це дорівнює найщирішому «Браво!»
Такий наївний і незаплямований зовнішнім світом образ «божої людини» Вовчика Владислава Писаренка - це чиста надія на те, що в тому світі не все так моторошно, як розповідає йому непутяща мати, проте і цей знищено кулею, тих самих, обожнюваних ним, сталкерів.
Постмодерна архаїка болю в кожному, що в кінці кінців зводить їх до спільного потяга метро тієї таємної гілки метрополітену, що збудував свого часу Горбачов, вони практично так само, як Отто фон Ф з твору «Московіада» Юрія Андруховича, мчать в потязі до свого «дому», туди, де вони нарешті будуть своїми на своїй землі, туди, де їх існування не вимагатиме підтвердження жодними законами.
*
Ця вистава – це актуальний постмодерн, який творить сучасний український театр.
*
P.S. Особливою моєю втіхою є те, що цю історію завдяки режисеру Володимиру Тихому невдовзі ми побачимо на широких екранах в кінострічці «Брама», трейлер якої залишу для вас тут: https://www.youtube.com/watch?v=1YHskOpQroA
Не випустіть можливості побачити живу історію в театрі, а також невдовзі в кінотеатрі.

«Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» Театр на Подолі

«Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня»
Театр на Подолі
За мотивами роману Віктора Домонтовича
🎭
Закриті «Раї» і відкриті «Пекла», посттравматичні душі і гротеск емоцій. Європейський український літературний дискурс початку ХХ століття і сучасний український європейський театральний світ у виставі «Дівчина з ведмедиком…» на сцені Театру на Подолі.
🎭
Режисер: Стас Жирков (Stas Zhyrkov)
В ролях:
Іполит - Вячеслав Довженко
Зіна – Екатерина Вайвала
Леся – Катарина Шенфельд (Katarina Shenfeld)
Вчителька – Katerina Rubashkina
Тихменєва – Алла Сергийко
Тихменєв – Макс Максимюк

Напевне, це доля (нехай пафосно) зробила так, що саме такою перм’єрою в січні цього року і мало запуститись серце нової театральної будівлі на Подолі, нарешті здобутої за стільки років попри чвари і скандали. Провокація, виклик, гротеск – вистава під стать своєму «дому» на Андріївському узвозі. Проте все сягає глибшого коріння, ніж завжди здається на перший погляд, варто лише зазирнути всередину цього таємничого простору, відповідно і вистави «Дівчина…».

Текст Домонтовича, потрапивши до рук талановитих митців, драматурга Павла Ар’є та режисера Стаса Жиркова, здобуває нове перероджене тіло: текстове, смислове, подієве. Всі, хто, ідучи на виставу, хоче почути зі сцени Домонтовича в розумінні Віри Агєєвої, цього не отримають, натомість стануть свідком реінкарнованого, «пере-пере»осмисленого тексту роману, що як на мене, дещо набагато більше за академічний театр «відтворення».

Рамок часу в межах 20х років ХХ століття, заявлених автором твору, у виставі немає. Ми потрапляємо то в післяреволюційний Київ 20х, то в післяреволюційний вже сучасний. Адже дійсно, яке має значення час, коли це все могло статись як сто років назад, так і сто років потому?
Київ-Москва-Берлін - простір блукань героїв. Задана режисером форма вистави передбачає трагікомічний шарж кожного із персонажів. Хоч основна сюжетна лінія лишається непорушна: соромітська, табуйована любов (пристрасть, мана) вчителя Іполита до неповнолітньої учениці Зіни, яка завжди пестила свого «ведмедика».
Текст – це суцільний потік свідомості. Завдяки режисерському рішенню, модерний твір Домонтовича гармонійно вписується в авангардну, або,навіть, постмодерну реальність. Перед нами постає сценографічний простір чорної діри з мінімумом реквізиту та єдиними в глухій стіні дверима (як писав Грицько Чубай: «завбільшки в око») під назвою «Exit» (що насправді виходу не дають); мікрофон, як вівтар, як засіб сповіді, як площадка для конферансу в кабаре на авансцені; відеокамера, як вічко у щось приховане, в те, на що соромно дивитись, але так спокусливо, що подібно до соціалок ВК чи Youtube, прихильницями котрих є головні героїні. Наративність, яка лунає з цих точок доступу до внутрішнього простору кожного з образів, завдяки гротеску сприймається підтекстом і не випинає себе на перший план.
Голод і самотність – це те, що заміщає собою повністю маленька дівчина Зина в душі вчителя. Для Вячеслава Довженка роль Іполита Миколайовича, як на мене, це простір власного бенефісу, в якому він виявляє себе як універсальний актор. Динаміка перевтілення від автора до образу вчителя, гнучкість і власне акторське «Я» існує в кожному пластичному втіленні чи вербальному вираженні. Його Іполит незграбний і вольовий, чуттєвий і чутливий, посттравматична душа вписана в код тотальної самотності вічного трамваю, що іде внікуди з 1928 у 2028 рік…з примарами і фантомними болями, що вириваються час від часу в його виконанні поліської народної пісні «Ой ви Голуби ой ви Бєлиє». Сама ж пісня, що виросла з колядок про «світ не по правді», додає трагіці певної космогонічності. Не даремно, саме ця пісня у виконанні Іполита стає кодою вистави і людської трагедії загалом, що розбиває серця навіть більше, за авторське припущення з образом правнучки Зіни з діагнозом ДЦП.

Все не правда, все омана, все є великою помилкою, яку, до прикладу, не помічають батьки Зини та Лесі (акторки в образ котрих існують настільки органічно, що відверте лицедійство практично одразу після початку вистави сприймається як звичне, як дане) . Зокрема Тихменєва, як жінка всепоглинаючого достатку, своєю «турботою» зображає лише атрибутику батьківства, жодним чином не намагаючись зрозуміти світ доньок, довершуючи їх пропащу самотність.
Епатаж і провокація не перетягує виставу на сторону абсурдизму, Стас Жирков вкотре демонструє хист еквілібриста, що впевнено веде все дійсно лезом бритви, беручи на себе відповідальність за діалог з автором. І летять в кінці вистави глядацькі душі туди, де «там пекла пооткривані, грєшними душами переповнені…», бути німим спостерігачем душевних контузій.

«Розбитий глек» театр Івана Франка

«Розбитий глек»
Режисер – Роман Мархолиа

За п’єсою Гайнріха фон Кляйста
****
Інферно або Диявол живе в судах

Вдруге Роман Мархоліа ловить мене на гачок інтелектуальної естетики. Після перегляду його постановки «Живого трупа» за твором Толстого свого часу, я знайшла в цій роботі театр думки і символу,почуття і чуттєвості, в центрі якого стоїть людина. Режисер змушує тебе встати поруч із собою, автором та акторами, доплітаючи мереживо смислів і щоразу віднаходячи нові значення. І, коли ти втомлений від щоденного бульварного «лицедійства» , такі роботи дають саме те, що ти так довго шукаєш – мистецтво.
«Розбитий глек» не став винятком. Мархоліа по-чеховськи бавиться з глядачем, вказуючи заздалегідь жанр вистави, як комедію (як і було зазначено автором твору), проте глядач зрозуміє протягом вистави, наскільки тонка ця іронія. З перших хвилин зародження вистави на сцені ти одразу впізнаєш почерк режисера, його естетичну метафізику, яка пронизує як візуальний, так і подієвий рівні. Білі обличчя-маски, гротесковість буденного та пластична архітектура кожного образу… (десь це межує і з манерою робіт Дмитра Богомазова). Домінування чорних, білих та червоних кольорів нагадало мені відомий фільм Роберта Родрігеса «Sin City» (Місто гріхів) з його візуальною стилістикою. І знаєте, я таки отримала своє місто гріхів в цій виставі.
Адам (Остап Ступка – наче відчуває себе в абсолютному комфорті світу, витвореного режисером) повідомить кума-писаря (Олег Стальчук) про свій тривожний сон, і сцену заллє серпанок у білому світлі. І лишається на розсуд глядача вирішувати: далі перед ним розгортається сюжет химерного сну Адама чи реальне судове засідання під його головуванням і наглядом судового радника Вальтера (Олександр Задніпровський). Цьому досить популярному прийому сну, яке стає обрамленням вистави, підкорене наступне існування кожного образу. Це сон і тому в ньому можливо все. Адам – хитрий-лис перед нами буквально з*являється з рудим хвостом, тим самим алюзією «передає вітання» Іванові Франкові ( у якого Кляйст був одним з улюблених письменників) і його «Лису Микиті». Таня Михина, позивачка Марта, своєю експресією запускає маховик суду по розбитому глеку. Засідання в усьому виявляє свою інфернальність, адже навіть Вальтер, що мусить слідкувати за збереженням правових норм в роботі Адама сидить, наче перед входом до величезного склепу, конструкція якого є візуальною домінантою декорацій.
Згодом приходить розуміння, що перед нами нема жодного позитивного образу. Адам – суддя є головним злочинцем позову, з першого погляду фарфорова лялечка Єва (Анжелика Савченко (Anzhelika Savchenko) – насправді зрадниця, і нечестива дівка, чиє специфічне руде волосся-джгути, якими вона лупить свого коханця і жениха, а також виразне шипіння у сварці представляє нам метафоричний образ Медузи Горгона; мати, що з легкістю бажає своїй дочці Єві смерті; заздрісний кум-писар, що лише чекає слушної миті,щоб підсидіти Адама і сісти на його ласу посаду, і навіть ревізор Вальтер в кінці піддається невинній масці спокусниці Єви, що виходить сухою з води. Дмитрий Чернов майстерно витворює жіночий образ Брігітти, яка розплутує цей клубок пороків і довершує стилістичну канву цієї постановки. Окремо завжди в виставах Мархоліа можна говорити про музичне оформлення, а саме живий оркестр, котрий творить класицистичне музичне обрамлення, живе вокальне виконання творів церковного спрямування, і звісно однієї із Страсних пісень (що написана за текстом Иоганна Вейнцера з циклу «Temenos») - «Причастя», яка виконується всіма учасниками процесу німецькою мовою і звучить, як смислова кода вистави.

Адам чекав на судний день і в буквальному сенсі перед нами постає цей біблійний епілог життя на землі, чоловіки в касках, що навіюють страх силової розправи зметають все з поверхні землі і чистий образ Божої Матері (що протягом всієї вистави була німим свідком подій) з дитиною. В руках її прозорий (!) глек, з якого вона поїть дитину чистим білим молоком… І попри цю надію, на задньому плані демонстративним застереженням височіє гіпертрофована постать судді в кривавій мантії, адже на кожне суддівське крісло знайдеться свій Адам.
Химера? Диватство? Та яка різниця, якщо це лише сон?) Але диявол живе в судах і, на жаль, ЦЕ не сон…

Окрема вдячність Юрію Андруховичу за блискучий переклад п’єси з німецької мови - просто насолода було слухати його українську, в соковитих зворотах якої, філологічний слух впізнавав авторські підписи письменника та поета Юрія Андруховича.

Якщо підсумувати, вистава Романа Мархоліа «Розбитий глек» - це естетичне інтелектуальне безумство, я впевнена, котре я не розгадала ще до кінця (і це найкраще відчуття мистецького неспокою).
Втомились від звичної тиражованої жуйки? Тоді спробуйте дійсно європейський театр у виставі «Розбитий глек».

Осінь починає сивіти зі скронь...

Осінь починає сивіти зі скронь:
По садах, по алеях, по-простому.
Не спинити чорний клекіт гайворонь
Навіть обраному світом Вартовому.


Тепер тільки дощ і листя, листя й дощ...
Бракує кисню - в цьому місті пастка.
І перетворює на ковзких риб нас, що ж? 
Мовчати й плисти до країв, де казка.

А потрапляєш тільки у дірки в кишенях,
Де лиш сміття й монети на жетон в метро.
Кінцева станція. Всі встали по мішенях.
- Ну що ж, стріляйте в жовтень, мені вже все одно.

Download Secret Garden Appassionata for free from pleer.com

Косматі сни...

Косматі сни

У кам'яних нутрощах міста.

Зникають в мені,

А я в них до крона безлиста,

Без хисту і волі 

Забута в нічних поїздах,

І скинута долі 

В безплідних садах.

А поза цим сном 

В холодному поті ночами

Блукає, мов псом,

Душа, що замучена вами.

Кістляві зап'ястки 

З синцями минулих смут -

Це всі її статки

Укріплених болем редут.

Душа обважніла

Під хтивим дощем лихослів.

Не дістатись їй тіла,

Ані чорних солоних морів. 

Лише знову у сни

І камінням летіти донизу

В чорні кола пітьми,

Де шукатиму душу я сизу...

Download Yiruma When the Love Falls for free from pleer.com