Портрет

Він її малював,
Коли світ розгубив свої барви
На світанку із пензлем здіймалась душа.

Як ніхто, він шукав
Тих очей непізнанні заграви,
Римував кольори на ескізі портрета-вірша.

І могла б вона бути
У весні розчиненна до біла.
Стоголосо фаготи кричали б їй в слід.

І могла б вона мати
Тих прозорих і синії крила,
Що топили в руках від зими її лід.

Та міняв він усе.
І ставала вона кавоока.
З терпким присмаком жовтня й п’янкої імли.

Її осінь несе.
Та із ним вона так одинока.
Знов цей образ розтанув у склянці зими.

Він її малював
Стопечальну, стамуками світлу
І холодними фарбами талих снігів.

Він її не пізнав.
І з туманом свого фіолету
Розгубив її правду досвітніх вогнів…

Прослушать или скачать Âñòðå÷à бесплатно на Простоплеер