Твоє ім’я

Шукать тебе в стотомних словниках.

Ніде нема ні значень, ані сем.

Шукать тебе у стосах і думках.

І не знайти ні тем, ні рем.

Ім’я твоє загублене в сувоях,

В зіницях випадкових слів.

Воно замерзло десь, в Альпійських горах,

В заметах білих нетривалих снів.

Гортаю дні довідника і скоро,

Де цифри сторінок затерті вже не раз,

Знайду у зводі слів рядка німого

Троянди пелюсток засушений аванс.

А цей аванс для пам’яті рятунок.

Не імена лишаються, повір.

Розгорне спогад старих нот пакунок,

І гратиме тебе мій кинутий клавір.

Це сталось не зі мною

Це сталось не зі мною

Я здаюсь

Розжарена земля

Спікає ноги

Я хочу впасти в небо

Та боюсь

Що знов прийду сама

На обріїв пороги

А може я невільник

Серед поля?

Палю свої листи

Що без адрес

Кирпатий мабуть знає

Де та воля

Бо добровільним був

Ухвалений арешт

Я може вчасно стану

Божевільна

Влаштую поспіхом химерний

Власний світ

Кричатиму Творцю:

-         Я Боже вільна!

І гратиметься в попіл

Свічки гніт

Отсчет

Им оставался месяц...

И мерзли руки у нее одной.

А ночь все звезды свесив,

Дрожала в такт натянутой струной.

Душа была с прямой спиной,

Слова уверенно светились.

Хоть и лились они рекой,

Внутри другие, запертые, бились.

Ночные улицы узлами вились,

Сплетая глупым слабостям венец.

Как дети, тучи веселились.

Им оставался месяц... дальше лишь конец.

_____ _____ _____ ______

Весна писала эпилоги

И подарила им один.

Не хуже осени, весенние итоги

Построят баррикады льдин.

Вокзалы, поезда, перроны...

В дороге легче замерзать.

И сядут они в разные вагоны

И будут врознь дышать, мечтать и погибать.

Ко Дню Рождения Шарля Бодлера

Сегодня , 9 апреля День рождения великого французского поэта Шарля Бодлера. Быть можеть, если бы не было сборника Les Fleurs du mal , миру б не явили свой непревзойденный талан Артур Рембо, Поль Врелан и Стефан Малларме . Гонимый и не понятый в свое время, Бодлер оставил чрезвычайно искусную головоломку символов в своей поэзии. Живописать все изгибы души, этого одержимого правдой темной красоты и искусством Мастера, не возможно. Но его драгоценное наследие скажет само за себя.

 «Все нераздельно»

Сам Демон в комнате высокой
Сегодня посетил меня;
Он вопрошал мой дух, жестоко
К ошибкам разум мой клоня:

"В своих желаниях упорных
Из всех ее живых красот,
И бледно-розовых, и черных,
Скажи, что вкус твой предпочтет?"

"Уйди! - нечистому сказала
Моя влюбленная душа:
"В ней все - диктам, она мне стала
Вся безраздельно хороша!

В ней все мне сердце умиляет,
Не знаю "что", не знаю "как";
Она, как утро, ослепляет
И утоляет дух, как мрак.

В ней перепутана так сложно
Красот изысканная нить,
Ее гармоний невозможно
В ряды аккордов разрешить.

Душа исполнена влиянья
Таинственных метаморфоз:
В ней стало музыкой дыханье,
А голос - ароматом роз!"
                         Шарль Бодлер

Во времена, когда литература уверяла, что вся боль жизни - лишь от несчастной любви, измены и ревности, Бодлер презрел эти детские объяснения, нашел язвы куда более глубокие, мучительные, страшные и показал, как пресыщенность, разочарование и гордость в подверженных распаду душах превращают действительность - в пытку, прошлое - в мерзость, будущее - в мрак и безнадежность."

Жори́с-Карл Гюисма́нс

Не знімайте душу з хреста

Не знімайте душу з хреста!

Дайте їй ще прожити хоч мить.

Мова вироку дуже проста.

Кат же не знає, як хочеться жить!

Сльози зцілятимуть знову чужих.

Прийдуть торговці змагатись за душу.

Драхми й статери кинуть до ніг.

Кату ж я в очі дивитися мушу.

Щоб зрозуміти, за що розп'яли,

Щоби допити злочинства отруту.

Кате, ти знаєш, поруч були

Щирість і віра в твою покуту.

Тільки молитва лишилась одна:

                                              Більш не знімай мою душу з хреста!

Сталкер

Они ведь каждую минуту думают о том, чтоб не продешевить, чтобы продать себя подороже, чтобы им все оплатили, каждое душевное движение. Они знают, что не зря родились, что они призваны. Они ведь живут только раз. Разве такие могут во что-нибудь верить?

Аркадий и Борис Стругацкие

На той земле, где храм никто не строил,
Там тяжка поступь седого старика.

Он взгляд уставший в высоту настроил

И жадно пил тугие небеса.

Из всех времен, что насчитали стрелки,
Там и минуты не было его.
Он пил до дна и наливал до верху
Любовь бессмертия терпкое вино.

Морщинами усыпана земля та.
Венчались там и Солнце и Луна.
Слезами окропив стальные латы,
Читал старик минею до утра.

Тут не было ни храма, ни икон,
И не было здесь звонницы высокой.
Но каждый вечер из его окон 
Печальный звон доносится глубокий.

То не старик рыдает безутешный ,
То так земля простонет в тишине:
"Не будь шутом творя богов нечестных,
Ведь сей алтарь сотлеет на земле..."

Окна

    Я шел поздно вечером по одному из киевских переулков. Июль по-прежнему оставался чем-то далеким от моего сознания. Вечер ложился на грудь серым дымом, который оставался на губах терпкой горечью.

   Окна… вот, что всегда меня интересовало. Они были замочными скважинами в чужую жизнь, и для меня, как для ребенка, это было искушением в них подсмотреть. А там зажженный свет тысячей кухонь, выслушивал ежедневную скуку зубоскалия, вдыхал гарь и питался обещаниями, что утром он станет солнцем. Эти чернеющие норы оставляли за собой отвратительный запах помойки. Обшарпанные подъезды 50-летних домов дышали прохладой в томные глаза июля. Но я все же, предпочел жару этих улиц, на которых на лету задыхаешься. Дыхание обрывается на полувдохе.

   Окна… они продолжали менять свой вкус и цвет. Где-то их добродушно раскрывали, а где-то зашторивали стальными гардинами. Откуда-то тонко доносился аромат Chanel и небрежного флирта, а где-то плавал запах только что разделанной рыбы . Иногда даже становилось страшно от их количества. Они мелькали перед глазами: то выстраивались в линии, то в причудливые рисунки, но от того не менялась их ничтожная суть – быть слепыми глаза пустых душ. Но было точно понятно одно – мы утратили храм, в котором жили. И страшно было осознавать, что теперь, открывая ключом дверь своей квартиры, и я не был исключением…

Жовта планета

   А ви знали, що існує абсолютно інша планета? Вона не схожа ні на одну, яка є в кожного з нас. Вона жовта... жовта від казок, від радості, від сміху. Там навіть місяць вночі абсолютно жовтий! Там завжди весна, весь рік, все життя. Навесні квітнуть життя: зеленіють долини щастя, розкриваються поглядам посмішки, на полях починає колоситися радість.  
   Ти знайдеш тут все: тут буде снігу стільки, скільки тобі хочеться, і від нього ніколи не буде холодно; тут можеш знайти парк, в якому жовтим килимом стелиться листя і падає в кришталеві калюжі, тут кожен може пробігтися по ним босоніж без остраху, що наранок застуда нагадає про необачний вчинок; тут на морі не буває штормів, воно тепле і лагідне, а його пісок незліченний, ба навіть в пісочному годиннику ніколи не зможе закінчитись.Тут панує її Величність Безкінечність.  Вона кожного дня малює етюди фарбами вічності і кожен її шкіц присвячений тому, хто тут бував. 
   "Тепло. Зелений шовк розкинувся по всій землі. В повітрі примарою бродить запах літа, подих якого ти вже починаєш відчувати на своїй білій шкірі, що вже давно прагнула вдосталь напитися світлом і сп'яніти від сонця. Сіре і безбарвне місто перетворюється на смарагдову казку. М'яке і тепле сонце обіймає своїми променями перехожих. Бешкетливий вітер – твій друг. Він теплим диханням блукає у тебе у волоссі, ласкаво і обережно піднімаючи його вгору, а потім дбайливими рухами починає вплітати в твої коси жовті нарциси. 
    Закрий очі.... відчуй себе Володарем Відродження. Таке відчуття, ніби Янголи сіли тобі на плечі, і огорнули твоє серце білими крильми. Десь, вдалечі, солодкі і, як тобі здається, незвичайні пісні птахів. Вони задивляються в такі божественні і такі сумні очі квітів, від чого починають їм наспівувати ноктюрни Шопена. Повітря насичене  запаморочливим  ароматом магнолій і бузку. В руках та ногах  розтікається приємна втома. Ти точно знаєш, що тебе ніхто не потурбує. В твоїх долонях золотий келих білого вина, дарованого цим днем.  І ти не можеш думати ні про що: нічого планувати і передбачати. Зараз твій провідник - голос серця, яке весь час нашіптує : «Хай ця мить буде розміром у вічність». Немає нічого, крім впевненості, що завтра ти полями будеш збирати перші краплини світанку, і ховати їх в трунках нарцисів до наступного разу. "   Тут людина не може бути самотня. Кожен знаходить для себе притулок. Але якщо ти залишаєшся один, то й твоє перебування на цьому клаптику землі не може продовжуватися вічно. Але  нехай! Не варто про це думати, коли хвилини зціпили пальці на руках і полишили свою одвічну працю відліку. Не зволікай і ти встигнеш схопити з собою маленький шматочок жовтого щастя.

***

Душа із трметіння серця від Віктрії Решітько, нашої чудової Помаранчевої @ferlain ))

Чим приворожив ти мене?
яким вогнем?яким недугом?
приходиш ти,і біль мине
повік торкнешся-в серці туга

Всміхнешся враз,а я боюсь,

що бачу свято це востаннє
Озвешся ти-і я озвусь,
але той сон мій жах благальний

А потім знову-друзі,дім,
Масштаб один у всіх країнах
Ходжу по колу я, мов мім,
без тебе світу,у руїнах.

Тепера знову під дощем
смакую ранком на обличчі
душа моя вже не втече
як твій дзвінок
"прощай навічно"
________________________
Решітько Вікторія

ПОДЗВОНИ МЕНІ ПЕРШОГО КВІТНЯ Ганна Чубач

Вітайте сонце, насолоджуйтесь весною, посміхайтесь та даруйте щастя!;) Але ніколи не жартуйте почуттями, бо самі вони можуть зіграти з вами злий жарт. Присвячено 1-ому Квітня від української поетки Ганни Чубач!))

Ганна Чубач

ПОДЗВОНИ МЕНІ ПЕРШОГО КВІТНЯ

Позвони мені першого квітня,
Пожартуй, що ти любиш мене.
І нехай хоч обманом розквітне

Мого щастя віконце сумне.

Хай до серця пригорнеться слово,
Як ранковий промінчик до трав.
Подзвони мені ввечері знову
І признайся, що ти жартував.

Я заплачу, стерплю, зрозумію,
Кину докір на перше число
І ніколи спитать не посмію,
Чи то гірко, чи смішно було.