Прем'єра "Війна" Театр імені Івана Франка

9 червня 2018 рік

«Війна», або Любити не можна ненавидіти…
🎭
«Потворність непередбачувана, краса має межі», - філософ та письменник, теоретик «Історії краси» Умберто Еко.
«Війна»
За однойменною п’єсою Ларса Нурена
Режисер – Petrosyan David

🎭
В ролях:
Батько – Олексій Богданович
Мати – Инна Капинос (Inna Kapinos)
Дядько – Остап Ступка
Старша донька – Вера Мазур-Зиневич (Vera Mazur)
Молодша донька – Chrystyna Fedorak

Шведський сучасний драматурга Ларс Нурен, которго часто порівнюють з видатним його земляком Августом Стрінбергом, у своїй «Війні» витворив картину, котра лякає не пострілами на передовій, вибухами чи бомбардуваннями, а тим, що ця війна лишає по собі. А лишає вона лише смерть (зовнішню і внутрішню), як єдиний засіб комунікації.
Текст сприймається болісно не тільки на психологічному, але і фізичному рівнях. Сліпий батько вертається з війни додому, де його ніхто не чекає, крім молодшої доньки: дружина вже давно коханка його брата, а старша донька стала повією. Читач ніби намагається підсвідомо не підпускати в себе бруд, котрим перенасичені людські душі цієї п'єси, він гидує жахливими сценами зґвалтування, натуралізмом в описі реалій війни і брутальною нецензурною лексикою. Тому існує бажання відгородитись, або навіть буквально змивати з себе цей текст чистою водою, але і за твором навіть вода настільки брудна, що нею не можна вмиватись.
Натомість в режисурі Давида Петросяна ця жахлива хроніка «розлюднення» набуває рис спотвореного болем людського обличчя, чого не відчувалось в самій п’єсі. Згарище людських душ вимагає відповідного сценографічного обрамлення і його отримує. Мінімалістичність і смислова точність у відтворенні внутрішнього через зовнішнє: чорний простір полотняного обрамлення, з якого нема жодного виходу, обіймає собою будинок, чи більше те, що лишилось від нього - чорні недопалки балок, що колись тримали дах цього будинку, спалені залишки сходів кудись туди, наверх, по яким вже неможливо піднятись, адже шляху наверх нема. Єдиний брудний матрац та чорний стіл, на котрий крапає з даху вода. (Нагадало художній прийом Тарсковського в його «Солярисі»). І лише німою, але такою багатослівною згадкою про ту саму війну, є в темному непомітному кутку встромлений в землю снаряд реактивної установки. Це видовище одразу нагадало обстріл українського міста Краматорськ взимку 2015 року і ту славнозвісну фотографію, що облетіла всі шпальти світових ЗМІ, з таким самим снарядом від реактивної установки «Смерч» перед житловим будинком. Але ні Нурен, ні Петросян не вказують місця подій, адже війна страшна в будь-якій точці землі, і перетворює все на згарище, не розбираючи імен, віросповідань чи національностей.
Портал входу в цей простір - це певна брама, що розділяє час на «до» і «після», в якому німою присутністю і докором з’являється Батько ще до початку вистави, заставляючи не тільки героїв п’єси відчувати цей незримий фатум, але і самих глядачів. Його поява – це голос, що лунає ніби з потойбіччя, це прихід мерця. А мрець завжди викликає страх, жах і огиду. Тому не менш емоційно жахливою є сцена уявного похорону Батька з білим прострадлом і штучними квітами.

У Олексія Богдановича – це гра на розрив аорти, коли запахи, доторки, звук розбитого глечика (що лякає його ніби відлуння війни) приносять стільки ж болю, як і та реальність, яка страшніша за смерть. Бо вдома не кохана дружина, любі донечки і брат-невдаха, а попіл, що тхне людськими нечистотами. І навіть пса, який єдиний зміг би йому щиро радіти, вже давно з’їли. І тримаючи череп свого собаки в руках, що став вже іграшкою в дитячих руках, він завиє від розпачу як пес, бо розуміє, як з’їли Діно, так в своєму дому буде з’їдений і він. Його незенцурна лексика – це м’язи фраз, і аж ніяк не звична вулична лайка. І лише молодша донечка Семіра здатна ще відчувати в ньому рідного. Він каліка фізично, вона психологічно. Не даремно вона ще до появи Батька носить його піджак, який потім йому ж і віддає.
Героїня Христини Федорак в Семірі гармонійно поєднала риси дитячої безпосередності, пластику хворобливої вже психічно, каліченої наругою над нею, людини. Вона надзвичайно точно це підмітила в своїй ривкій мові і різких змінах емоційних станів. Саме витворенням такого образу, режисер намагається її наблизити до «Божої людини», що ще здатна на доброту в своїх пориваннях обійняти Батька, турбуватись про нього і здатності мріяти: вирости, писати книжки і на зароблені гроші вилікувати тата. Проте перебуваючи в оточенні згрубілої матері і сестри-повії також не може не переймати їхньої моделі поведінки. Та Батько тільки до неї здатен проявляти тепло, тільки їй хоче розповідати про свій пережитий біль, і ці моменти взаємних сповідей під музику Баха поєднують їх ще більшим зв’язком тотальної самотності. І, напевно, саме в ній Нурен вбачає маленький, хоч і кволий, промінь світла в цій тотальній чорній дірі моральної деномінації, адже не даремно її ім’я в Європі перекладається, як «сонце, що сходить».
Героїня Інни Капінос - Мати, що втратила свою жіночність і чуйність. Грубість просочується через тембр її голосу, байдужість у спілкуванні з дітьми, в жорстокості слів до чоловіка, і тільки з Іваном, своїм коханцем, вона добуває з себе рештки свого жіночого єства, яке ще прагне кохати. Проте вона в кінці ніби і сама сліпне в ярості ревнощів, вважаючи, що її старша донька втекла з її коханцем. Ця ж сліпота вкладає в руки Івану ніж для братовбивства.
В одній зі знаменитих кінострічок Андрія Тарковського (якого я вже тут згадувала) один з його героїв промовляє достеменно мудрі слова: «Сором – ось почуття, котре зможе врятувати людство». І саме сором, отямлює Батька, коли він під час затьмарення свідомості тваринним бажанням, спрямованим на старшу доньку, встигає схаменутись.
Тоді в чому ж сенс зображення такої безпросвітної гіперболізованої потворності людської душі, скажете ви? Ми всі прекрасно знаємо, що ці речі потворні. Не тільки в моральному, але і фізичному сенсі. Ці сцени викликають у нас огиду, страх, неприйняття, незалежно від того факту, що вони можуть так само спонукати і до співчуття, обурення, бунту, солідарності. Ларс Нурен і Давид Петросян витворили антиутопічну постмодерну реальність, яка і лякає всіх своєю натуралістичністю і надто схожістю на життя, як колись вразив Шарль Бодлер своїх сучасників провокативністю твору «Падаль». Проте нехай ця потворність нас краще лякає, викликає страх, огиду, відразу, здивування засобами мистецької мови, ніж, коли перетвориться на реального вбивцю у балаклаві, що триматиме нагостреного ножа коло наших сліпих очей…

P.S.Вітаю Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з прем’єрою! Вважаю, що ця вистава – нове слово для франківської сцени, продиктоване часом. Окрема вдячність Давиду Петросяну за насиченість тонким символізмом: штучні квіти, намальовані очі, ніж Матері над головою Батька, церковний поминальний дзвін і багато іншого, про що ще можна писати і писати.
Але так, ця вистава для емоційної меншості, яка погоджується «співвідчувати» надзвичайний біль, проте мрію, що і вона колись стане більшістю в українських мистецьких залах.

"Обіцяння на світанку" антреприза

"Обіцяння на світанку" за автобіографічним твором Ромена Гарі
Реж. Ирина Зильберман
Сценічна інтерпретація: Неда Нежданна
В головних ролях: Олексій Богданович та Надія Кондратовська. 🎭
•

Ich hob dich zuviel lieb...(c)
"Я надто тебе люблю..." - лунає душа цієї вистави словами відомої єврейської пісні ... За спиною сильного чоловіка завжди стоїть сильна жінка... Хто тільки не казав цю фразу. Проте Ромен Гарі доводить, що жодна жінка в житті чоловіка не зможе дорівнятися силою своєї віри і любові до материнської. Надлюдська жертовність, що все своє життя вкладає лише в свою дитину, непоборима віра в його блискуче майбутнє - все це зв'язує їх обох невидимою пуповиною, а його огортає невидими щитом захисту на все життя. Цей фанатичний абсолют любові матері, втілений у виставі Надією Кондратовською, здатен розкрити парашут порятунку за спиною сина будь-якої миті. Він - її життя, вона - єдина кому він хоче присвячувати свої перемоги. Та за цим щитом лишається повна самотність, бо віднайти ту єдину він не зможе до скону, не буде такої другої матері в його житті, тільки вона була здатна так любити...
Антреприза теж може бути знаком якості, якщо це постановка Ірини Зільберман. Вже на третій виставі цього режисера мені вдалось побувати, і вже втретє - це 100% потрапляння. Мистецька та естетична тактовність присутня в усьому: від музичного оформлення, французького шарму втіленому в образах мімів, що створи тонке обрамлення життя двох героїв, до практично кінематографічності сценічного та сюжетного рішення. Ретроспективи життя в спогадах Гарі, втіленого Олексієм Богдановичем, перекидають актора від стану самотньої приреченості до дитинної наївності своєї юності. Протягом всієї вистави ти пригадуєш, дорослішаєш, проходиш війну разом з ним і під кінець, при повній залі, всією мірою відчуваєш самотність 44-річної дитини. Вічного віданного сина своєї матері...
Є люди - знак якості в своїй професії, і Ірина Зільберман безпомилково покладає ношу головної ролі на Олексія Богдановича, і цей режисерсько-акторський тандем вже вкотре приносить успіх.
•
Вистава серця: великого, жертовного, віданого. Варта того, щоб відчути кожному.
•
"Плохо и рано быть так сильно любимым в юности, это развивает дурные привычки...Вместе с материнской любовью на заре вашей юности вам дается обещание, которое жизнь никогда не выполняет...Позже всякий раз, когда женщина сжимает вас в объятиях, вы понимаете, что это не то. Вы постоянно будете возвращаться на могилу своей матери, воя как покинутый пес. Никогда больше, никогда, никогда!..Я не говорю, что надо помешать матерям любить своих малышей. Но уверен, что было бы лучше, если бы они любили кого-нибудь еще."
Ромен Гари

«Дядя Ваня» Молодий театр

«Дядя Ваня», або повернення собі Чехова.
Декілька тижнів тому я пішла в один театр в пошуках Чехова, і після вистави так і не знайшла його. Проте, вчора магічним способом Чехов знайшов мене.
Отже:
*
Молодий театр
«Дядя Ваня» А.П. Чехов
Реж. - Станіслав Мойсеєв
Сценографія - Андрій Александрович-Дочевський
*
Вистава, на яку я вже давно дивилась крізь призму постійної відсутності квитків на неї. Вже більше 10 років вистава іде на повних аншлагах, минулого місяця відбувся її 200-ий показ на незмінному «overcrowding». Феномен? Безсумнівно. В сьогоднішньому театральному просторі вистав з такою репутацією не складно буде перелічити, і «Дядя Ваня» Молодого театру – одна із тих вистав. І от за магією обставин вчора я таки потрапляю до переповненої зали Молодого театру.
«На сцені люди обідають, п’ють чай, а в цей час руйнуються їх долі» - цей знаменитий афоризм Чехова якнайкраще відображає його драматургію. Патанатомія людського єства в нього беззаперечно точна, часто болюча і безпросвітна. Таким і постав «Дядя Ваня». Іван Войницький (Олексій Вертинський) у виставі з’являється вперше, наспівуючи італійською шматочок арії з опери Леонкавалло «Паяци» і це не випадковість. Це тонкий інтертекст ( «Смійся, паяце, над безталанним коханням. Смійся від горя, завданого тобі» ), що прокладає майбутній каркас образу дяді Вані: комічний, незграбний блазень-страдник, непозбавлений чехівської іронії, що безсумнівно виняткова фарба акторського «Я» Вертинського, що надає образу особливого оголеного нерву. Він достовірний і точний у своєму відчаї – життя пройшло повз. Безвихідь…
*
Астров (Станіслав Боклан) у своєму виборі шляху між моральною деградацією і відданістю своїй справі, він обирає друге. Не завжди тверезий, що одягає на себе маску особи холоднокровної, яка не здатна кохати. Проте і він заручник свого власного пекла, адже єдине, що хвилює його серце – це тепла прив’язаність до няні, що наче вертає його в часи дитинства, жіноча краса і досі викликає в ньому хіть до Олени Андріївни (Наталя Васько), поза якою немає більше нічого, адже і краса може лишити пустку в душі. І головна пристрасть Астрова – це ліси, як уособлення єдиного живого і справжнього в його житті, він єдиний мислить глобально і всеохопно, намагаючись хоча б саджанням лісів дати надію наступним поколінням на щастя, бо за словами, що приречено лунають у героя Боклана, вони вже щасливими не будуть. Безвихідь…
*
І тільки Соня (Римма Зюбіна ) єдина розуміє тонку душу Астрова, але вона для нього всього лише дивна світла дівчинка, але не жінка, яку можна кохати. Зюбіна робить Соню не стільки, як то кажуть, «Божою людиною» (хоча, однозначно, вона нею і є), скільки аристократично благородною та витонченою дівчиною. Вона ніжна і вразлива, її переконування себе «Я щаслива» звучить, як поклик до порятунку, але її пекло тихе і смиренне, і втому її сила. Саме в її образ вкладено Чеховим християнський мотив смирення – ми народженні страждати та терпіти, і лише «після…» ми «побачимо небо в алмазах…». Її розчісування Астрова своїм гребінцем – символ, що є беззаперечною знахідкою, надає лише цьому почуттю особливої інтимності, теплоти і турботи, якоїсь дитячої наївності. Але Астров до неї спиною і вона завжди лишатиметься для нього непоміченою. Безвихідь…Чи ні? 
Режисер вдало з Дочевським (вже вкотре) знаходить вдалу сценографічну формулу. Тут ми бачимо протиставлення зовнішньої замкненої безвиході з ідилічними українськими краєвидами, що видніються за воротами. Саме там, на другому плані виокремлюється самотність певних образів, що споглядають цю далечину, як примарну далеку надію на щастя. І саме цю декорацію зриває Войницький в стані крайнього відчаю, за якою відкривається чорна пустка душі, де потім в кінці вистави засяють далекі і недосяжні зірки «алмазного неба». Так само постійна гра світла і темряви на сцені створює контраст сподівань і безнадії героїв. З-під склепіння даху падають( і розбиваються) з рук то Соні, то дяді Вані курячі яєчка, коли вони підтверджують крах своїх зароджених надій. І лише Астров робить спробу піднятися під дах (як на мене з тою ж метою) проте спиняється, адже лише в нього є далека надія, що ті, хто прийде після нього,будуть щасливі. Тонко, стримано, без зайвої метушні. Це естетика.
Так, Чехов темний і безпросвітний, проте і він дає можливість нам вхопитись за соломинку, яку простягає Соня. Це, звісно, надія на життя, але напевне не на щастя… Врятувати чи врятуватись? Інтелектуальна театральна робота завжди ставить запитання, а не дає на них відповідь. Адже вирішувати чи є вихід із власного пекла доведеться кожному самому…

Солодка Даруся Івано-Франківський театр ім. Івана Франка

За мотивами однойменного роману М.Матіос (інсценізація - н.а.України Ростислав Держипільский (Rostislav Derzhypilskyy)
Режисура, сценічне рішення, музичне оформлення - н.а. України Ростислав Держипільський
Пісенна режисура - лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка Наталія Половинка
Пластика - Андрій Кирильчук
•
•
ПЕРЕжити, ПЕРЕступити - відчуття тотожні:ПЕРЕстати чимось боліти, пройти повз. Такий собі мій специфічний семантичний/тлумачний словничок. Це "пере" - як можливість не вступати в довгостроковий безпосередній контакт з тим, що тебе бентежить, рятує багатьох від потрясінь в буденному житті, рятує від болю, свого, а тим більше чужого.
"Культура байдужості" вросла в нашу свідомість, як невід'ємна частина співіснування з цим світом на рівні постійної ворожнечі: внутрішньої і зовнішньої.
Тому ніщо у світі не відбувається без болю - засвідчує Марія Матіос в своєму творі "Солодка Даруся" 2004 року, а згодом виливає у сценічне полотно Ростислав Держипільський в 2008 році в Івано-Франківському обласному театрі Івана Франка. Вже скоро 10 років виставі, кількість показів давно перевалила за 200, виставу побачили країни Європи, а розмови про неї не припиняються й досі.
І от гастролі в Києві, на які я потрапляю (хоч цю виставу вже привозили до столиці), але вже на додатковий день показу, бо квитки змели враз. Зала переповнена, приставні стільці, серед натовпу вгадуються медійні обличчя... 
Читавши критичні відгуки про цю виставу, будучи знайомою з романом, мені важко було уявити сценічну дію. Держипільський витворив міфопоетичний світ, не давши зашкарублому побуту взяти над драмою верх. Проте він невід’ємно існує в пластиці образів кумась Марії (Надія Левченко) та Варвари (Олеся Пасічник) в своїй символічній невагомості.
Музично-пластичне рішення - основа сценічного життя, саме завдяки цьому при мінімумі декорацій актор стає продуцентом стрижневих ідей. Народна пісня, звуки дримби – магія автентики.
Антитезу творить світло, що завжди бере в магічне біле коло «Божу маленьку людину» Дарусю (Галина Баранкевич) та чисте кохання її батьків Михайла (Роман Луцький) та Матронки (Тетяна Гірник), так і завіса творить світ тіней, світ – який мусить бути прихований від людського ока. Проте навіть магічні кола світла, тупцювань чи кропінь чистою водою навколо, все одно не дають можливості відгородитись від руйнівної сили байдужої, а часом жорстокої людини.
Матіос прописала світ не одноколірним, він різний, в якому паралельно співіснують і жорстокість, і співчуття (так навіть в образах звичних кумась для української літератури прослідковується антитетичність, і саме тому вони не стали черговими бабою Параскою та бабою Палажкою). Тема протистояння «совєтів» і УПА не кричить вже затертими до дірок штампами. Цього дотримався і режисер – тактовність без зайвої плакатності. 
І так, щастя ніколи не прощають… Ні людина, ні всесвіт…Надто песимістично? Можливо, проте, світ не одноманітний, адже: «Життя — то трояка ружа... То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу.»
Таку літературу і такі вистави треба саме ПРОживати, а не ПЕРЕживати, щоб після них відчути себе трошки інакшими, щоб не позбуватися одразу «за порогом» того, що вони дають. Так робила і Солодка Даруся не палячи свічки, щоб не позбуватися туги, як пам’яті…
•
P.S. Ростислав Держипільский своїми постановками вже давно руйнує міф про провінційність обласних театрів. Дивлячись виставу, розумієш, що ця постановка і ці актори можуть з легкістю витіснити роботи багатьох київських театрів(навіть провідних). Хотілося, щоб київський театральний простір частіше приймав у себе такі гастролі. Буду сподіватись, що в майбутньому все ж зможу побачити ще одну постановку франківців – «Енеїду»…

«Morituri te salutant» Театр Івана Франка

«Ті, що йдуть на смерть, вітають вас»
***
Як мене часто вчили, що Василь Стефаник - це "коротко і страшно", і як мало, що це ціла філософія "побуту смерті", де для людини вона - не страшний кінець, а невід'ємна частина буденності.
Поруч із розмовою з Богом є гріх, поруч із зламаною долею - затуманений сп'янілий сміх. Стефаник не одноколірний, і тим більше не чорної фарби - це об'ємна система світосприйняття, яку режисер Дмитро Богомазов втілює у виставі «Morituri te salutant» (в основі новели: «У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір», «Май», «Сон», «Сини», «Гріх», «У нас все свято»). Тут слово стає тілом, а народна пісня, етнічний код і пластика - хребтом кожної долі.
Не буду звично розписувати деталі, оскільки для мене - це вистава сприйняття, де через себе не страшно пропустити новелістику Стефаника завдяки концептуальній естетиці Дмитра Богомазова.

***
P.S. Хочеться, щоб викладачі своїм учня і студентам доводили, що українська література, зокрема і Стефаник, це не вічна трагедія українця і його безпросвітний песиміз (від пояснень якого до кінця навчання починає сіпатись око), а це ціла концепція виживання, 5Д модель, де "смерть і свято" ходять поруч. Водіть їх на якісні вистави, водіть саме тих, хто бажає, бо з ліцею переконалась в тому, що "Навчити не можна, можна навчитись". А задача викладача не крокувати програмними постулатами, а хоч трошки побути зацікавленими в результаті, хоча б в одній дитині розпізнати бажання, побачити її серед десятків і вкласти в неї те, що вона потребує. Бо, наприклад, зараз я дуже шкодую, що не вистачило мені розуму свого часу витиснути з ліцею і певних викладачів університету (делеко не всіх) максимум - на що звернути увагу, в яких книжках шукати себе, куди ходити і що дивитись... Нехай хоч комусь пощастить.

"Різня" Молодий театр

Різня, або зуби розбрату
***
П'єса — Ясміна Реза 
Режисер — Влада Белозоренко.
***
В світі вивіреної, математично продуманої мелодії зовнішнього благополуччя, достатньо невеличкого втручання сторонніх нот, щоб весь примарний спокій полетів шкереберть, і назовні показалась одна какофонія і фальш. 
«Різня» - прем’єрна вистава Молодого театру, котра представляє українському глядачу французьку п’єсу Ясміни Реза, яка вже давно здобула свою популярність на теренах Європи. Вероніка—Мішель та Анетта—Ален - подружні пари, які зводить між собою шкільна бійка їх синів, в результаті якої один з хлопців втрачає два зуби. 
Сцена завалена чорними сміттєвими мішками, меблі – це ті самі мішки зі сміттям. Чорний колір домінує і у строгому елегантному вигляді пар. Колись один з художників сказав мені, що чорного кольору, як такого, не існує в палітрі. За теорією образотворчого мистецтва, чорний – це не колір, а відсутність будь-якого кольору. І саме це визначення напрошується сюди само. 
Ми зустрічаємось з типовими представниками сучасного суспільства та сучасних сімей. Ці чорні фігури спирають кожен свою партію в адвокатському захисті своїх синів на пюпітр, як на власний хребет, чи то стрижень своїх, як їм здається, моральних засад: в когось він нижчий, в когось вищий, то його складають, то розкладають знову… Здавалося б, ці пюпітри, на котрих по ідеї мають бути «музичні» партії, мали б допомогти квартету будувати своє гармонійне багатоголосся. Та чим далі заходить розмова, тим більше вони віддаляються від основної причини їхньої зустрічі, не чують одне одного і перетворюють полілог в какофонічний шум. І саме тут починають спадати маски і інтелігентська бравада починає поступатися первісному Богу Різні . 
Хочеться зазначати, що в цій виставі домінує все ж більшою мірою жіночий голос: режисер і «дует-джекпот» Ірми Вітовської та Римми Зюбіної перетворює текст Ясміни Реза на чорну жіночу месу, в якій чоловіки – це лише тло їх партій. 
Вероніка Римми Зюбіної ( Римма Зюбіна ) – жінка, яка знаходиться в лабетах зовнішньої впевненості, бойового характеру, який вона демонструє в розмові і у яскравому рудому парику. А насправді самотньої жінки, що не знаходить жодного душевного прихистку у свого байдужого чоловіка Мішеля (Сомик Анатолій), для якого по великому рахунку байдужа на тільки вона, але і їх діти, котрих він сприймає лише як тягар. Якщо сім’я не викликає в нього ніяк теплих емоцій, то нема й мови, що викинутий ним вночі хом’як доньки, це взагалі непотріб. Вероніка недолюблена чоловіком, недооцінена в своїх наукових працях, не знаходячи душевних спільників по життю, періодично, вочевидь, заливає чорні діри розпачу алкоголем. Діти – єдине, за що вона чіпляється своїм серцем.
Анетта Ірми Вітовської (Ірма Вітовська-Ванца ), яку регулярно нудить в прямому значенні цього слова від усіх перепалок, що періодично розгоряються, демонструє тип жінки, котра вимушена постійно відповідати своєму молодому чоловіку Алену (Ромашко Олександр). А він типовий представник сучасних менеджерів з продажу, одружений на своєму мобільному телефоні і бізнесі, а сімейні проблеми для нього такі дріб’язкові, що він щоразу набгається втекти з цієї нудної зустрічі в офіс. Але і в Анетти уривається терпець вже не тільки фізичний, а й психологічний, і її голос починає виказувати власну правду в стальних різких нотах, і тоді можна скинути з себе в буквальному сенсі зайві атрибути, як то білий хвіст-перуку.
Особливо щемко звучить в кінці розмова Вероніки з донькою, про того самого нещасного гризуна, що десь буде їсти листячко, травичку та сміттячко, адже він всеїдний «як і ми всі». Донька в словах Вероніки, таке ж беззахисне мишеня, як і той хом’як, від чого і напрошується очевидна паралель ставлення і батька до доньки, як і до її домашньої тваринки. 
Ця вистава створена, наче бенефіс двох прим, від сценічного існування яких зала отримує надзвичайне задоволення. 
Це не історія виняткових осіб, які живуть лише у п’єсі. Бо кожен має свій мішок непотребу, котрий ми тягнемо за собою і тільки примножуємо його вміст. «І нема чого глузувати глядачу з цього квартету, бо кожен з вас може опинитись на їх місці», - наче застерігає художник-постановник Володимир Карашевський, завдяки сунучим на глядацьку залу чорним плямам «мішків Пандори» наприкінці історії.

"На полі крові" Театр Івана Франка

"На полі крові" або Євангеліє від Юди

Учитель і Зрадник, Втілення любові і Недолюблений в одному відзеркаленні. Леся Українка і Євангеліє від Юди на камерній сцені театру Франка.

Режисер - Юрій Розстальний
Сценографія - Федір Александрович

Юда - Остап Ступка
Прочанин - Мітя Рибалевський

Біблійна тема у творчості Лесі Українки має свій аристократичний смак в контексті мистецьких процесів тогочасної європейської літератури. Біблійний міф - не аксіома для неї, а першооснова осмислення психології людини.
Юда беззаперечний злочинець і зрадник? І чи має його злочин право на виправдання? Яка " ціна крові" Учителя? А може він той, хто найбільше любив Христа?

Вважаєте Леся Українка та режисер дадуть вам чітку відповідь у виставі? Ні. Ви самі її для себе знайдете.

Остап Ступка грає Юду "адвокатськи", якось по-булгаківськи стираючи тонку межу між абсолютним злом і абсолютним добром. Його емоції кидають з крайнощі в крайність : від абсолютного обожнювання Учителя до ненависті і зневіри. Його психологічна дуель з Прочанином - це можливість сповіді, мовлення власної правди , яка може пояснити навіть найбільший біблійний гріх. Юда Ступки самотня маленька слабка людина, яка все життя прагла любові, прихильності Учителя, котрий ніколи не говорив нічого прямо. А Юда потребував того слова. Слова, яке виведе його зі злиднів. Месія? Ні, для нього Він звичайна людина зі слабкостями, що не виправдала його сподівань.

Юда в пастці власних шукань, розчарувань і нерозуміння. Він той, хто від початку приречений на зраду. Він, ніби недолюблена дитина в багатодітній сім'ї. Навіть його невпевнене зізнання в любові до Учителя, він одразу виправляє на жарт, боячись навіть собі в тому зізнатись. То може Юда один з тих, хто якраз найбільше за всіх любив Христа, адже від любові до ненависті...?

За словами Юди, коло учнів - це пастка та пекло заздрості, в якому кожен хотів бути першим поруч з Учителем, а Месія натомість просто той, хто бажав стати на чолі всіх знедолених, не більше. Все мара. І в цих лабетах зрада - це єдине можливість звільнитись для Юди.

Вистава наповнена тонкою символікою: Юда то запалює то гасить періодично свічки (зраджував він по Біблії теж при запалених свічках-знак підтвердження правди), він регулярно протягом всієї вистави нервово миє руки, намагаючись змити з себе цей злочин; він поїть Прочанина водою, виказуючи свою великодушність, яку відзначає подорожній. В пластиці Юди часто відзначається відкрита поза розп’ятого. Хоче дорівнятися до Месії? Хоче зрозуміти чи вважає себе рівним йому? Режисер не даремно в антитезі протиставляє Юду Прочанину: вони однаково відчувають головний біль, доторки Прочанина обпікають Юду. В одній із сцен вони говорять крізь скло столу: віддзеркалення одне одного чи бар’єр, що нікуди між ними не зникає. Режисер доповнює образ Прочанина Лесі глибшою метафізикою, яка являє свою розгадку в кінці вистави за буквальною ширмою подалі від людських очей, але в момент, коли до кінця спадають всі шори. Ось такий ось оксюморон, в котрому Юда має власне внутрішнє пекло - своє «поле крові»…

Ємко, символічно, потужно.

P.S.Проте, я ніколи, напевно, не втомлюсь дивуватись глядачу, а більшою мірою його вибору, де найбанальніша одноденна комедія збирає аншлаг, а подібна інтелектуальна робота випрошує уваги…