Різня, або зуби розбрату
***
П'єса — Ясміна Реза
Режисер — Влада Белозоренко.
***
В світі вивіреної, математично продуманої мелодії зовнішнього благополуччя, достатньо невеличкого втручання сторонніх нот, щоб весь примарний спокій полетів шкереберть, і назовні показалась одна какофонія і фальш.
«Різня» - прем’єрна вистава Молодого театру, котра представляє українському глядачу французьку п’єсу Ясміни Реза, яка вже давно здобула свою популярність на теренах Європи. Вероніка—Мішель та Анетта—Ален - подружні пари, які зводить між собою шкільна бійка їх синів, в результаті якої один з хлопців втрачає два зуби.
Сцена завалена чорними сміттєвими мішками, меблі – це ті самі мішки зі сміттям. Чорний колір домінує і у строгому елегантному вигляді пар. Колись один з художників сказав мені, що чорного кольору, як такого, не існує в палітрі. За теорією образотворчого мистецтва, чорний – це не колір, а відсутність будь-якого кольору. І саме це визначення напрошується сюди само.
Ми зустрічаємось з типовими представниками сучасного суспільства та сучасних сімей. Ці чорні фігури спирають кожен свою партію в адвокатському захисті своїх синів на пюпітр, як на власний хребет, чи то стрижень своїх, як їм здається, моральних засад: в когось він нижчий, в когось вищий, то його складають, то розкладають знову… Здавалося б, ці пюпітри, на котрих по ідеї мають бути «музичні» партії, мали б допомогти квартету будувати своє гармонійне багатоголосся. Та чим далі заходить розмова, тим більше вони віддаляються від основної причини їхньої зустрічі, не чують одне одного і перетворюють полілог в какофонічний шум. І саме тут починають спадати маски і інтелігентська бравада починає поступатися первісному Богу Різні .
Хочеться зазначати, що в цій виставі домінує все ж більшою мірою жіночий голос: режисер і «дует-джекпот» Ірми Вітовської та Римми Зюбіної перетворює текст Ясміни Реза на чорну жіночу месу, в якій чоловіки – це лише тло їх партій.
Вероніка Римми Зюбіної ( Римма Зюбіна ) – жінка, яка знаходиться в лабетах зовнішньої впевненості, бойового характеру, який вона демонструє в розмові і у яскравому рудому парику. А насправді самотньої жінки, що не знаходить жодного душевного прихистку у свого байдужого чоловіка Мішеля (Сомик Анатолій), для якого по великому рахунку байдужа на тільки вона, але і їх діти, котрих він сприймає лише як тягар. Якщо сім’я не викликає в нього ніяк теплих емоцій, то нема й мови, що викинутий ним вночі хом’як доньки, це взагалі непотріб. Вероніка недолюблена чоловіком, недооцінена в своїх наукових працях, не знаходячи душевних спільників по життю, періодично, вочевидь, заливає чорні діри розпачу алкоголем. Діти – єдине, за що вона чіпляється своїм серцем.
Анетта Ірми Вітовської (Ірма Вітовська-Ванца ), яку регулярно нудить в прямому значенні цього слова від усіх перепалок, що періодично розгоряються, демонструє тип жінки, котра вимушена постійно відповідати своєму молодому чоловіку Алену (Ромашко Олександр). А він типовий представник сучасних менеджерів з продажу, одружений на своєму мобільному телефоні і бізнесі, а сімейні проблеми для нього такі дріб’язкові, що він щоразу набгається втекти з цієї нудної зустрічі в офіс. Але і в Анетти уривається терпець вже не тільки фізичний, а й психологічний, і її голос починає виказувати власну правду в стальних різких нотах, і тоді можна скинути з себе в буквальному сенсі зайві атрибути, як то білий хвіст-перуку.
Особливо щемко звучить в кінці розмова Вероніки з донькою, про того самого нещасного гризуна, що десь буде їсти листячко, травичку та сміттячко, адже він всеїдний «як і ми всі». Донька в словах Вероніки, таке ж беззахисне мишеня, як і той хом’як, від чого і напрошується очевидна паралель ставлення і батька до доньки, як і до її домашньої тваринки.
Ця вистава створена, наче бенефіс двох прим, від сценічного існування яких зала отримує надзвичайне задоволення.
Це не історія виняткових осіб, які живуть лише у п’єсі. Бо кожен має свій мішок непотребу, котрий ми тягнемо за собою і тільки примножуємо його вміст. «І нема чого глузувати глядачу з цього квартету, бо кожен з вас може опинитись на їх місці», - наче застерігає художник-постановник Володимир Карашевський, завдяки сунучим на глядацьку залу чорним плямам «мішків Пандори» наприкінці історії.
***
П'єса — Ясміна Реза
Режисер — Влада Белозоренко.
***
В світі вивіреної, математично продуманої мелодії зовнішнього благополуччя, достатньо невеличкого втручання сторонніх нот, щоб весь примарний спокій полетів шкереберть, і назовні показалась одна какофонія і фальш.
«Різня» - прем’єрна вистава Молодого театру, котра представляє українському глядачу французьку п’єсу Ясміни Реза, яка вже давно здобула свою популярність на теренах Європи. Вероніка—Мішель та Анетта—Ален - подружні пари, які зводить між собою шкільна бійка їх синів, в результаті якої один з хлопців втрачає два зуби.
Сцена завалена чорними сміттєвими мішками, меблі – це ті самі мішки зі сміттям. Чорний колір домінує і у строгому елегантному вигляді пар. Колись один з художників сказав мені, що чорного кольору, як такого, не існує в палітрі. За теорією образотворчого мистецтва, чорний – це не колір, а відсутність будь-якого кольору. І саме це визначення напрошується сюди само.
Ми зустрічаємось з типовими представниками сучасного суспільства та сучасних сімей. Ці чорні фігури спирають кожен свою партію в адвокатському захисті своїх синів на пюпітр, як на власний хребет, чи то стрижень своїх, як їм здається, моральних засад: в когось він нижчий, в когось вищий, то його складають, то розкладають знову… Здавалося б, ці пюпітри, на котрих по ідеї мають бути «музичні» партії, мали б допомогти квартету будувати своє гармонійне багатоголосся. Та чим далі заходить розмова, тим більше вони віддаляються від основної причини їхньої зустрічі, не чують одне одного і перетворюють полілог в какофонічний шум. І саме тут починають спадати маски і інтелігентська бравада починає поступатися первісному Богу Різні .
Хочеться зазначати, що в цій виставі домінує все ж більшою мірою жіночий голос: режисер і «дует-джекпот» Ірми Вітовської та Римми Зюбіної перетворює текст Ясміни Реза на чорну жіночу месу, в якій чоловіки – це лише тло їх партій.
Вероніка Римми Зюбіної ( Римма Зюбіна ) – жінка, яка знаходиться в лабетах зовнішньої впевненості, бойового характеру, який вона демонструє в розмові і у яскравому рудому парику. А насправді самотньої жінки, що не знаходить жодного душевного прихистку у свого байдужого чоловіка Мішеля (Сомик Анатолій), для якого по великому рахунку байдужа на тільки вона, але і їх діти, котрих він сприймає лише як тягар. Якщо сім’я не викликає в нього ніяк теплих емоцій, то нема й мови, що викинутий ним вночі хом’як доньки, це взагалі непотріб. Вероніка недолюблена чоловіком, недооцінена в своїх наукових працях, не знаходячи душевних спільників по життю, періодично, вочевидь, заливає чорні діри розпачу алкоголем. Діти – єдине, за що вона чіпляється своїм серцем.
Анетта Ірми Вітовської (Ірма Вітовська-Ванца ), яку регулярно нудить в прямому значенні цього слова від усіх перепалок, що періодично розгоряються, демонструє тип жінки, котра вимушена постійно відповідати своєму молодому чоловіку Алену (Ромашко Олександр). А він типовий представник сучасних менеджерів з продажу, одружений на своєму мобільному телефоні і бізнесі, а сімейні проблеми для нього такі дріб’язкові, що він щоразу набгається втекти з цієї нудної зустрічі в офіс. Але і в Анетти уривається терпець вже не тільки фізичний, а й психологічний, і її голос починає виказувати власну правду в стальних різких нотах, і тоді можна скинути з себе в буквальному сенсі зайві атрибути, як то білий хвіст-перуку.
Особливо щемко звучить в кінці розмова Вероніки з донькою, про того самого нещасного гризуна, що десь буде їсти листячко, травичку та сміттячко, адже він всеїдний «як і ми всі». Донька в словах Вероніки, таке ж беззахисне мишеня, як і той хом’як, від чого і напрошується очевидна паралель ставлення і батька до доньки, як і до її домашньої тваринки.
Ця вистава створена, наче бенефіс двох прим, від сценічного існування яких зала отримує надзвичайне задоволення.
Це не історія виняткових осіб, які живуть лише у п’єсі. Бо кожен має свій мішок непотребу, котрий ми тягнемо за собою і тільки примножуємо його вміст. «І нема чого глузувати глядачу з цього квартету, бо кожен з вас може опинитись на їх місці», - наче застерігає художник-постановник Володимир Карашевський, завдяки сунучим на глядацьку залу чорним плямам «мішків Пандори» наприкінці історії.
Комментариев нет:
Отправить комментарий