За мотивами однойменного роману М.Матіос (інсценізація - н.а.України Ростислав Держипільский (Rostislav Derzhypilskyy)
Режисура, сценічне рішення, музичне оформлення - н.а. України Ростислав Держипільський
Пісенна режисура - лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка Наталія Половинка
Пластика - Андрій Кирильчук
•
•
ПЕРЕжити, ПЕРЕступити - відчуття тотожні:ПЕРЕстати чимось боліти, пройти повз. Такий собі мій специфічний семантичний/тлумачний словничок. Це "пере" - як можливість не вступати в довгостроковий безпосередній контакт з тим, що тебе бентежить, рятує багатьох від потрясінь в буденному житті, рятує від болю, свого, а тим більше чужого.
"Культура байдужості" вросла в нашу свідомість, як невід'ємна частина співіснування з цим світом на рівні постійної ворожнечі: внутрішньої і зовнішньої.
Тому ніщо у світі не відбувається без болю - засвідчує Марія Матіос в своєму творі "Солодка Даруся" 2004 року, а згодом виливає у сценічне полотно Ростислав Держипільський в 2008 році в Івано-Франківському обласному театрі Івана Франка. Вже скоро 10 років виставі, кількість показів давно перевалила за 200, виставу побачили країни Європи, а розмови про неї не припиняються й досі.
І от гастролі в Києві, на які я потрапляю (хоч цю виставу вже привозили до столиці), але вже на додатковий день показу, бо квитки змели враз. Зала переповнена, приставні стільці, серед натовпу вгадуються медійні обличчя...
Читавши критичні відгуки про цю виставу, будучи знайомою з романом, мені важко було уявити сценічну дію. Держипільський витворив міфопоетичний світ, не давши зашкарублому побуту взяти над драмою верх. Проте він невід’ємно існує в пластиці образів кумась Марії (Надія Левченко) та Варвари (Олеся Пасічник) в своїй символічній невагомості.
Музично-пластичне рішення - основа сценічного життя, саме завдяки цьому при мінімумі декорацій актор стає продуцентом стрижневих ідей. Народна пісня, звуки дримби – магія автентики.
Антитезу творить світло, що завжди бере в магічне біле коло «Божу маленьку людину» Дарусю (Галина Баранкевич) та чисте кохання її батьків Михайла (Роман Луцький) та Матронки (Тетяна Гірник), так і завіса творить світ тіней, світ – який мусить бути прихований від людського ока. Проте навіть магічні кола світла, тупцювань чи кропінь чистою водою навколо, все одно не дають можливості відгородитись від руйнівної сили байдужої, а часом жорстокої людини.
Матіос прописала світ не одноколірним, він різний, в якому паралельно співіснують і жорстокість, і співчуття (так навіть в образах звичних кумась для української літератури прослідковується антитетичність, і саме тому вони не стали черговими бабою Параскою та бабою Палажкою). Тема протистояння «совєтів» і УПА не кричить вже затертими до дірок штампами. Цього дотримався і режисер – тактовність без зайвої плакатності.
І так, щастя ніколи не прощають… Ні людина, ні всесвіт…Надто песимістично? Можливо, проте, світ не одноманітний, адже: «Життя — то трояка ружа... То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу.»
Таку літературу і такі вистави треба саме ПРОживати, а не ПЕРЕживати, щоб після них відчути себе трошки інакшими, щоб не позбуватися одразу «за порогом» того, що вони дають. Так робила і Солодка Даруся не палячи свічки, щоб не позбуватися туги, як пам’яті…
•
P.S. Ростислав Держипільский своїми постановками вже давно руйнує міф про провінційність обласних театрів. Дивлячись виставу, розумієш, що ця постановка і ці актори можуть з легкістю витіснити роботи багатьох київських театрів(навіть провідних). Хотілося, щоб київський театральний простір частіше приймав у себе такі гастролі. Буду сподіватись, що в майбутньому все ж зможу побачити ще одну постановку франківців – «Енеїду»…
Режисура, сценічне рішення, музичне оформлення - н.а. України Ростислав Держипільський
Пісенна режисура - лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка Наталія Половинка
Пластика - Андрій Кирильчук
•
•
ПЕРЕжити, ПЕРЕступити - відчуття тотожні:ПЕРЕстати чимось боліти, пройти повз. Такий собі мій специфічний семантичний/тлумачний словничок. Це "пере" - як можливість не вступати в довгостроковий безпосередній контакт з тим, що тебе бентежить, рятує багатьох від потрясінь в буденному житті, рятує від болю, свого, а тим більше чужого.
"Культура байдужості" вросла в нашу свідомість, як невід'ємна частина співіснування з цим світом на рівні постійної ворожнечі: внутрішньої і зовнішньої.
Тому ніщо у світі не відбувається без болю - засвідчує Марія Матіос в своєму творі "Солодка Даруся" 2004 року, а згодом виливає у сценічне полотно Ростислав Держипільський в 2008 році в Івано-Франківському обласному театрі Івана Франка. Вже скоро 10 років виставі, кількість показів давно перевалила за 200, виставу побачили країни Європи, а розмови про неї не припиняються й досі.
І от гастролі в Києві, на які я потрапляю (хоч цю виставу вже привозили до столиці), але вже на додатковий день показу, бо квитки змели враз. Зала переповнена, приставні стільці, серед натовпу вгадуються медійні обличчя...
Читавши критичні відгуки про цю виставу, будучи знайомою з романом, мені важко було уявити сценічну дію. Держипільський витворив міфопоетичний світ, не давши зашкарублому побуту взяти над драмою верх. Проте він невід’ємно існує в пластиці образів кумась Марії (Надія Левченко) та Варвари (Олеся Пасічник) в своїй символічній невагомості.
Музично-пластичне рішення - основа сценічного життя, саме завдяки цьому при мінімумі декорацій актор стає продуцентом стрижневих ідей. Народна пісня, звуки дримби – магія автентики.
Антитезу творить світло, що завжди бере в магічне біле коло «Божу маленьку людину» Дарусю (Галина Баранкевич) та чисте кохання її батьків Михайла (Роман Луцький) та Матронки (Тетяна Гірник), так і завіса творить світ тіней, світ – який мусить бути прихований від людського ока. Проте навіть магічні кола світла, тупцювань чи кропінь чистою водою навколо, все одно не дають можливості відгородитись від руйнівної сили байдужої, а часом жорстокої людини.
Матіос прописала світ не одноколірним, він різний, в якому паралельно співіснують і жорстокість, і співчуття (так навіть в образах звичних кумась для української літератури прослідковується антитетичність, і саме тому вони не стали черговими бабою Параскою та бабою Палажкою). Тема протистояння «совєтів» і УПА не кричить вже затертими до дірок штампами. Цього дотримався і режисер – тактовність без зайвої плакатності.
І так, щастя ніколи не прощають… Ні людина, ні всесвіт…Надто песимістично? Можливо, проте, світ не одноманітний, адже: «Життя — то трояка ружа... То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу.»
Таку літературу і такі вистави треба саме ПРОживати, а не ПЕРЕживати, щоб після них відчути себе трошки інакшими, щоб не позбуватися одразу «за порогом» того, що вони дають. Так робила і Солодка Даруся не палячи свічки, щоб не позбуватися туги, як пам’яті…
•
P.S. Ростислав Держипільский своїми постановками вже давно руйнує міф про провінційність обласних театрів. Дивлячись виставу, розумієш, що ця постановка і ці актори можуть з легкістю витіснити роботи багатьох київських театрів(навіть провідних). Хотілося, щоб київський театральний простір частіше приймав у себе такі гастролі. Буду сподіватись, що в майбутньому все ж зможу побачити ще одну постановку франківців – «Енеїду»…
Комментариев нет:
Отправить комментарий