«Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» Театр на Подолі

«Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня»
Театр на Подолі
За мотивами роману Віктора Домонтовича
🎭
Закриті «Раї» і відкриті «Пекла», посттравматичні душі і гротеск емоцій. Європейський український літературний дискурс початку ХХ століття і сучасний український європейський театральний світ у виставі «Дівчина з ведмедиком…» на сцені Театру на Подолі.
🎭
Режисер: Стас Жирков (Stas Zhyrkov)
В ролях:
Іполит - Вячеслав Довженко
Зіна – Екатерина Вайвала
Леся – Катарина Шенфельд (Katarina Shenfeld)
Вчителька – Katerina Rubashkina
Тихменєва – Алла Сергийко
Тихменєв – Макс Максимюк

Напевне, це доля (нехай пафосно) зробила так, що саме такою перм’єрою в січні цього року і мало запуститись серце нової театральної будівлі на Подолі, нарешті здобутої за стільки років попри чвари і скандали. Провокація, виклик, гротеск – вистава під стать своєму «дому» на Андріївському узвозі. Проте все сягає глибшого коріння, ніж завжди здається на перший погляд, варто лише зазирнути всередину цього таємничого простору, відповідно і вистави «Дівчина…».

Текст Домонтовича, потрапивши до рук талановитих митців, драматурга Павла Ар’є та режисера Стаса Жиркова, здобуває нове перероджене тіло: текстове, смислове, подієве. Всі, хто, ідучи на виставу, хоче почути зі сцени Домонтовича в розумінні Віри Агєєвої, цього не отримають, натомість стануть свідком реінкарнованого, «пере-пере»осмисленого тексту роману, що як на мене, дещо набагато більше за академічний театр «відтворення».

Рамок часу в межах 20х років ХХ століття, заявлених автором твору, у виставі немає. Ми потрапляємо то в післяреволюційний Київ 20х, то в післяреволюційний вже сучасний. Адже дійсно, яке має значення час, коли це все могло статись як сто років назад, так і сто років потому?
Київ-Москва-Берлін - простір блукань героїв. Задана режисером форма вистави передбачає трагікомічний шарж кожного із персонажів. Хоч основна сюжетна лінія лишається непорушна: соромітська, табуйована любов (пристрасть, мана) вчителя Іполита до неповнолітньої учениці Зіни, яка завжди пестила свого «ведмедика».
Текст – це суцільний потік свідомості. Завдяки режисерському рішенню, модерний твір Домонтовича гармонійно вписується в авангардну, або,навіть, постмодерну реальність. Перед нами постає сценографічний простір чорної діри з мінімумом реквізиту та єдиними в глухій стіні дверима (як писав Грицько Чубай: «завбільшки в око») під назвою «Exit» (що насправді виходу не дають); мікрофон, як вівтар, як засіб сповіді, як площадка для конферансу в кабаре на авансцені; відеокамера, як вічко у щось приховане, в те, на що соромно дивитись, але так спокусливо, що подібно до соціалок ВК чи Youtube, прихильницями котрих є головні героїні. Наративність, яка лунає з цих точок доступу до внутрішнього простору кожного з образів, завдяки гротеску сприймається підтекстом і не випинає себе на перший план.
Голод і самотність – це те, що заміщає собою повністю маленька дівчина Зина в душі вчителя. Для Вячеслава Довженка роль Іполита Миколайовича, як на мене, це простір власного бенефісу, в якому він виявляє себе як універсальний актор. Динаміка перевтілення від автора до образу вчителя, гнучкість і власне акторське «Я» існує в кожному пластичному втіленні чи вербальному вираженні. Його Іполит незграбний і вольовий, чуттєвий і чутливий, посттравматична душа вписана в код тотальної самотності вічного трамваю, що іде внікуди з 1928 у 2028 рік…з примарами і фантомними болями, що вириваються час від часу в його виконанні поліської народної пісні «Ой ви Голуби ой ви Бєлиє». Сама ж пісня, що виросла з колядок про «світ не по правді», додає трагіці певної космогонічності. Не даремно, саме ця пісня у виконанні Іполита стає кодою вистави і людської трагедії загалом, що розбиває серця навіть більше, за авторське припущення з образом правнучки Зіни з діагнозом ДЦП.

Все не правда, все омана, все є великою помилкою, яку, до прикладу, не помічають батьки Зини та Лесі (акторки в образ котрих існують настільки органічно, що відверте лицедійство практично одразу після початку вистави сприймається як звичне, як дане) . Зокрема Тихменєва, як жінка всепоглинаючого достатку, своєю «турботою» зображає лише атрибутику батьківства, жодним чином не намагаючись зрозуміти світ доньок, довершуючи їх пропащу самотність.
Епатаж і провокація не перетягує виставу на сторону абсурдизму, Стас Жирков вкотре демонструє хист еквілібриста, що впевнено веде все дійсно лезом бритви, беручи на себе відповідальність за діалог з автором. І летять в кінці вистави глядацькі душі туди, де «там пекла пооткривані, грєшними душами переповнені…», бути німим спостерігачем душевних контузій.