Ті, кого за законом нема….
*
«Сталкери»
Режисер: Стас Жирков
За п’єсою Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів»
В ролях:
Баба Пріся – Ірма Вітовська-Ванца
Славка – Виталина Библив (Vitalina Bibliv)
Вовчик – Влад Писаренко (Vlad Pysarenko)
Дільничний - Алексей Нагрудный
*
Чорнобильська зона, 86-річна баба Пріся, її донька Славка, яку кинув чоловік, хворобливий онук Вовчик, примара сучасності та закону дільничний Вася. Бюстик Леніна на столі, згадки про згущонку, як свято та єдине, що зв’язує їх із «зовнішнім» світом - це брехунець на стіні, що транслює улюблену пісню бабці «Земля» Софії Ротару і, часом, моторошні новини із «того» чорного світу. Павло Ар’є разом зі Стасом Жирковим втілили посттехногенну картину зайвих людей, що не вписуються в картину «законного світу».
Хто такі «люди зони»? Примари, експонати чорнобильської кунсткамери, люди поза законом чи вони навпаки більш справжні, ніж ті, що перебувають за цією окресленою межею, ті, хто навіть не мають імен, лише кодово названі «сталкерами».
Баба Пріся як архетип (український і загальнолюдський) втілення мудрості і самої землі, яка темніє під її нігтями. Ірма Вітовська сама земля – вона народжує, вона і вбиває, вона оберігає своє і живе, як там міфічна Мавка, що поєднує в собі мудрість світу і незбагненну силу. Її сарказм і правдивість такі ж гармонійні, як і її спілкування із землею, де навіть мавки до неї говорять. Вона, як ніхто, відчуває цей фантомний біль свого і теперішнього покоління, що втілює в собі Віталіна Біблів, цю «калічну душу». В бабці поєднались ці початок і кінець часів, навіть в її віці закодований цей катастрофічний 1986 рік. Вона ставить крапку на всьому, вбиваючи свого «13 апостола» (під час 2ї світової вона вбила 12 німецьких солдат). Ви не впізнаєте в цій бабці витонченої Ірми і це дорівнює найщирішому «Браво!»
Такий наївний і незаплямований зовнішнім світом образ «божої людини» Вовчика Владислава Писаренка - це чиста надія на те, що в тому світі не все так моторошно, як розповідає йому непутяща мати, проте і цей знищено кулею, тих самих, обожнюваних ним, сталкерів.
Постмодерна архаїка болю в кожному, що в кінці кінців зводить їх до спільного потяга метро тієї таємної гілки метрополітену, що збудував свого часу Горбачов, вони практично так само, як Отто фон Ф з твору «Московіада» Юрія Андруховича, мчать в потязі до свого «дому», туди, де вони нарешті будуть своїми на своїй землі, туди, де їх існування не вимагатиме підтвердження жодними законами.
*
Ця вистава – це актуальний постмодерн, який творить сучасний український театр.
*
P.S. Особливою моєю втіхою є те, що цю історію завдяки режисеру Володимиру Тихому невдовзі ми побачимо на широких екранах в кінострічці «Брама», трейлер якої залишу для вас тут: https://www.youtube.com/watch?v=1YHskOpQroA
Не випустіть можливості побачити живу історію в театрі, а також невдовзі в кінотеатрі.
*
«Сталкери»
Режисер: Стас Жирков
За п’єсою Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів»
В ролях:
Баба Пріся – Ірма Вітовська-Ванца
Славка – Виталина Библив (Vitalina Bibliv)
Вовчик – Влад Писаренко (Vlad Pysarenko)
Дільничний - Алексей Нагрудный
*
Чорнобильська зона, 86-річна баба Пріся, її донька Славка, яку кинув чоловік, хворобливий онук Вовчик, примара сучасності та закону дільничний Вася. Бюстик Леніна на столі, згадки про згущонку, як свято та єдине, що зв’язує їх із «зовнішнім» світом - це брехунець на стіні, що транслює улюблену пісню бабці «Земля» Софії Ротару і, часом, моторошні новини із «того» чорного світу. Павло Ар’є разом зі Стасом Жирковим втілили посттехногенну картину зайвих людей, що не вписуються в картину «законного світу».
Хто такі «люди зони»? Примари, експонати чорнобильської кунсткамери, люди поза законом чи вони навпаки більш справжні, ніж ті, що перебувають за цією окресленою межею, ті, хто навіть не мають імен, лише кодово названі «сталкерами».
Баба Пріся як архетип (український і загальнолюдський) втілення мудрості і самої землі, яка темніє під її нігтями. Ірма Вітовська сама земля – вона народжує, вона і вбиває, вона оберігає своє і живе, як там міфічна Мавка, що поєднує в собі мудрість світу і незбагненну силу. Її сарказм і правдивість такі ж гармонійні, як і її спілкування із землею, де навіть мавки до неї говорять. Вона, як ніхто, відчуває цей фантомний біль свого і теперішнього покоління, що втілює в собі Віталіна Біблів, цю «калічну душу». В бабці поєднались ці початок і кінець часів, навіть в її віці закодований цей катастрофічний 1986 рік. Вона ставить крапку на всьому, вбиваючи свого «13 апостола» (під час 2ї світової вона вбила 12 німецьких солдат). Ви не впізнаєте в цій бабці витонченої Ірми і це дорівнює найщирішому «Браво!»
Такий наївний і незаплямований зовнішнім світом образ «божої людини» Вовчика Владислава Писаренка - це чиста надія на те, що в тому світі не все так моторошно, як розповідає йому непутяща мати, проте і цей знищено кулею, тих самих, обожнюваних ним, сталкерів.
Постмодерна архаїка болю в кожному, що в кінці кінців зводить їх до спільного потяга метро тієї таємної гілки метрополітену, що збудував свого часу Горбачов, вони практично так само, як Отто фон Ф з твору «Московіада» Юрія Андруховича, мчать в потязі до свого «дому», туди, де вони нарешті будуть своїми на своїй землі, туди, де їх існування не вимагатиме підтвердження жодними законами.
*
Ця вистава – це актуальний постмодерн, який творить сучасний український театр.
*
P.S. Особливою моєю втіхою є те, що цю історію завдяки режисеру Володимиру Тихому невдовзі ми побачимо на широких екранах в кінострічці «Брама», трейлер якої залишу для вас тут: https://www.youtube.com/watch?v=1YHskOpQroA
Не випустіть можливості побачити живу історію в театрі, а також невдовзі в кінотеатрі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий