Прем'єра "Війна" Театр імені Івана Франка

9 червня 2018 рік

«Війна», або Любити не можна ненавидіти…
🎭
«Потворність непередбачувана, краса має межі», - філософ та письменник, теоретик «Історії краси» Умберто Еко.
«Війна»
За однойменною п’єсою Ларса Нурена
Режисер – Petrosyan David

🎭
В ролях:
Батько – Олексій Богданович
Мати – Инна Капинос (Inna Kapinos)
Дядько – Остап Ступка
Старша донька – Вера Мазур-Зиневич (Vera Mazur)
Молодша донька – Chrystyna Fedorak

Шведський сучасний драматурга Ларс Нурен, которго часто порівнюють з видатним його земляком Августом Стрінбергом, у своїй «Війні» витворив картину, котра лякає не пострілами на передовій, вибухами чи бомбардуваннями, а тим, що ця війна лишає по собі. А лишає вона лише смерть (зовнішню і внутрішню), як єдиний засіб комунікації.
Текст сприймається болісно не тільки на психологічному, але і фізичному рівнях. Сліпий батько вертається з війни додому, де його ніхто не чекає, крім молодшої доньки: дружина вже давно коханка його брата, а старша донька стала повією. Читач ніби намагається підсвідомо не підпускати в себе бруд, котрим перенасичені людські душі цієї п'єси, він гидує жахливими сценами зґвалтування, натуралізмом в описі реалій війни і брутальною нецензурною лексикою. Тому існує бажання відгородитись, або навіть буквально змивати з себе цей текст чистою водою, але і за твором навіть вода настільки брудна, що нею не можна вмиватись.
Натомість в режисурі Давида Петросяна ця жахлива хроніка «розлюднення» набуває рис спотвореного болем людського обличчя, чого не відчувалось в самій п’єсі. Згарище людських душ вимагає відповідного сценографічного обрамлення і його отримує. Мінімалістичність і смислова точність у відтворенні внутрішнього через зовнішнє: чорний простір полотняного обрамлення, з якого нема жодного виходу, обіймає собою будинок, чи більше те, що лишилось від нього - чорні недопалки балок, що колись тримали дах цього будинку, спалені залишки сходів кудись туди, наверх, по яким вже неможливо піднятись, адже шляху наверх нема. Єдиний брудний матрац та чорний стіл, на котрий крапає з даху вода. (Нагадало художній прийом Тарсковського в його «Солярисі»). І лише німою, але такою багатослівною згадкою про ту саму війну, є в темному непомітному кутку встромлений в землю снаряд реактивної установки. Це видовище одразу нагадало обстріл українського міста Краматорськ взимку 2015 року і ту славнозвісну фотографію, що облетіла всі шпальти світових ЗМІ, з таким самим снарядом від реактивної установки «Смерч» перед житловим будинком. Але ні Нурен, ні Петросян не вказують місця подій, адже війна страшна в будь-якій точці землі, і перетворює все на згарище, не розбираючи імен, віросповідань чи національностей.
Портал входу в цей простір - це певна брама, що розділяє час на «до» і «після», в якому німою присутністю і докором з’являється Батько ще до початку вистави, заставляючи не тільки героїв п’єси відчувати цей незримий фатум, але і самих глядачів. Його поява – це голос, що лунає ніби з потойбіччя, це прихід мерця. А мрець завжди викликає страх, жах і огиду. Тому не менш емоційно жахливою є сцена уявного похорону Батька з білим прострадлом і штучними квітами.

У Олексія Богдановича – це гра на розрив аорти, коли запахи, доторки, звук розбитого глечика (що лякає його ніби відлуння війни) приносять стільки ж болю, як і та реальність, яка страшніша за смерть. Бо вдома не кохана дружина, любі донечки і брат-невдаха, а попіл, що тхне людськими нечистотами. І навіть пса, який єдиний зміг би йому щиро радіти, вже давно з’їли. І тримаючи череп свого собаки в руках, що став вже іграшкою в дитячих руках, він завиє від розпачу як пес, бо розуміє, як з’їли Діно, так в своєму дому буде з’їдений і він. Його незенцурна лексика – це м’язи фраз, і аж ніяк не звична вулична лайка. І лише молодша донечка Семіра здатна ще відчувати в ньому рідного. Він каліка фізично, вона психологічно. Не даремно вона ще до появи Батька носить його піджак, який потім йому ж і віддає.
Героїня Христини Федорак в Семірі гармонійно поєднала риси дитячої безпосередності, пластику хворобливої вже психічно, каліченої наругою над нею, людини. Вона надзвичайно точно це підмітила в своїй ривкій мові і різких змінах емоційних станів. Саме витворенням такого образу, режисер намагається її наблизити до «Божої людини», що ще здатна на доброту в своїх пориваннях обійняти Батька, турбуватись про нього і здатності мріяти: вирости, писати книжки і на зароблені гроші вилікувати тата. Проте перебуваючи в оточенні згрубілої матері і сестри-повії також не може не переймати їхньої моделі поведінки. Та Батько тільки до неї здатен проявляти тепло, тільки їй хоче розповідати про свій пережитий біль, і ці моменти взаємних сповідей під музику Баха поєднують їх ще більшим зв’язком тотальної самотності. І, напевно, саме в ній Нурен вбачає маленький, хоч і кволий, промінь світла в цій тотальній чорній дірі моральної деномінації, адже не даремно її ім’я в Європі перекладається, як «сонце, що сходить».
Героїня Інни Капінос - Мати, що втратила свою жіночність і чуйність. Грубість просочується через тембр її голосу, байдужість у спілкуванні з дітьми, в жорстокості слів до чоловіка, і тільки з Іваном, своїм коханцем, вона добуває з себе рештки свого жіночого єства, яке ще прагне кохати. Проте вона в кінці ніби і сама сліпне в ярості ревнощів, вважаючи, що її старша донька втекла з її коханцем. Ця ж сліпота вкладає в руки Івану ніж для братовбивства.
В одній зі знаменитих кінострічок Андрія Тарковського (якого я вже тут згадувала) один з його героїв промовляє достеменно мудрі слова: «Сором – ось почуття, котре зможе врятувати людство». І саме сором, отямлює Батька, коли він під час затьмарення свідомості тваринним бажанням, спрямованим на старшу доньку, встигає схаменутись.
Тоді в чому ж сенс зображення такої безпросвітної гіперболізованої потворності людської душі, скажете ви? Ми всі прекрасно знаємо, що ці речі потворні. Не тільки в моральному, але і фізичному сенсі. Ці сцени викликають у нас огиду, страх, неприйняття, незалежно від того факту, що вони можуть так само спонукати і до співчуття, обурення, бунту, солідарності. Ларс Нурен і Давид Петросян витворили антиутопічну постмодерну реальність, яка і лякає всіх своєю натуралістичністю і надто схожістю на життя, як колись вразив Шарль Бодлер своїх сучасників провокативністю твору «Падаль». Проте нехай ця потворність нас краще лякає, викликає страх, огиду, відразу, здивування засобами мистецької мови, ніж, коли перетвориться на реального вбивцю у балаклаві, що триматиме нагостреного ножа коло наших сліпих очей…

P.S.Вітаю Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з прем’єрою! Вважаю, що ця вистава – нове слово для франківської сцени, продиктоване часом. Окрема вдячність Давиду Петросяну за насиченість тонким символізмом: штучні квіти, намальовані очі, ніж Матері над головою Батька, церковний поминальний дзвін і багато іншого, про що ще можна писати і писати.
Але так, ця вистава для емоційної меншості, яка погоджується «співвідчувати» надзвичайний біль, проте мрію, що і вона колись стане більшістю в українських мистецьких залах.