«Morituri te salutant» Театр Івана Франка

«Ті, що йдуть на смерть, вітають вас»
***
Як мене часто вчили, що Василь Стефаник - це "коротко і страшно", і як мало, що це ціла філософія "побуту смерті", де для людини вона - не страшний кінець, а невід'ємна частина буденності.
Поруч із розмовою з Богом є гріх, поруч із зламаною долею - затуманений сп'янілий сміх. Стефаник не одноколірний, і тим більше не чорної фарби - це об'ємна система світосприйняття, яку режисер Дмитро Богомазов втілює у виставі «Morituri te salutant» (в основі новели: «У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Святий вечір», «Май», «Сон», «Сини», «Гріх», «У нас все свято»). Тут слово стає тілом, а народна пісня, етнічний код і пластика - хребтом кожної долі.
Не буду звично розписувати деталі, оскільки для мене - це вистава сприйняття, де через себе не страшно пропустити новелістику Стефаника завдяки концептуальній естетиці Дмитра Богомазова.

***
P.S. Хочеться, щоб викладачі своїм учня і студентам доводили, що українська література, зокрема і Стефаник, це не вічна трагедія українця і його безпросвітний песиміз (від пояснень якого до кінця навчання починає сіпатись око), а це ціла концепція виживання, 5Д модель, де "смерть і свято" ходять поруч. Водіть їх на якісні вистави, водіть саме тих, хто бажає, бо з ліцею переконалась в тому, що "Навчити не можна, можна навчитись". А задача викладача не крокувати програмними постулатами, а хоч трошки побути зацікавленими в результаті, хоча б в одній дитині розпізнати бажання, побачити її серед десятків і вкласти в неї те, що вона потребує. Бо, наприклад, зараз я дуже шкодую, що не вистачило мені розуму свого часу витиснути з ліцею і певних викладачів університету (делеко не всіх) максимум - на що звернути увагу, в яких книжках шукати себе, куди ходити і що дивитись... Нехай хоч комусь пощастить.